— А у який бік поїхали, не бачили?
Галичанка знизала плечима.
— У нас тут одна дорога.
Вдосвіта машина забрала… Це означає, що догнати вже шансів нема. На операцію… Степан згадав вояків зі зброєю напоготові, що рухалися назустріч та вчорашню лісову засідку СМЕРШу. Явно когось ловлять — чи диверсантів, а чи оточенців. А коли так, то виходити з хутору — чистісіньке самогубство. Якщо знайдуть, то краще вже тут, де ще зранку стояв рідний взвод.
І тут раптом він відчув, що живіт зводить від голоду. Це було знайоме відчуття — у безвиході, коли не знаєш, що буде наступної миті, але нічим зарадити не можеш, в людині раптом прокидається первісний звір, який має прості фізіологічні потреби — у їжі, у воді та сні. Неначе знає, що найближчим часом може залишитися без усього цього. І тому зараз, після безсонної ночі, після небезпеки та порятунку, Степан вирішив віддатися цьому звірові, а тому зняв з плечей мішок, витягнув звідти банку тушонки, що її так і не доніс до своїх, відкрив ножем та взявся методично, чіпляючи жирні шматки вістрям, знищувати її вміст, аж поки спорожнив бляшанку до денця. І тоді вже вклався спати попід стіною, примостивши поруч із собою убезпечений автомат.
— Зранку викликають у по-літ-от-дєл:
«Что же ти, прєдатєль, в танку нє згорєл?».
Таваріш падпалковнік, чесна говорю,
В слє-ду-ю-щєм тан-ку о-бі-за-тєль-но зго-рю! — негучно, але мелодійно співав поліщук Прокопенко, сидячи біля вікна.
Вони з’явилися на хуторі під вечір — Степанове відділення у повному складі на чолі з сержантом. Бо операція затяглася, а поки хлопці вистежують у лісі ворогів, меткі квартир’єри можуть натомість вистежити їхній хутір — бо прифронтова смуга перенаселена військами і гарна хата тут не може довго залишатися незайманою.
— Вєлєл стоять як в Сталінграді. Ні шагу назад, — переказав лейтенантські слова командир відділення, сержант Шарпарь з Кубані. Він чудово розумів українську, але розмовляв тільки російською, бо вважав, що це — обов’язок командира. Це було тим більше смішно, що російською свою мову вважав хіба він сам, коли насправді це була звичайна кубанська балачка — українська за побудовою, але напхана перекрученими російськими словами.
— А що за операція? — поцікавився Степан.
— А хто ж нам скаже?
— Хлопці чули, бандеровци у лісі, — блиснув інформованістю Прокопенко. — От їх і ловлять.
— Може, і бандеровци. А може, і нє. Наше дєло, шоб хати не заняли, — підсумував сержант.
Зараз хлопці сиділи та лежали по кутках — хто дрімав, хто, прихилившись до вогника лампи, робив собі «огляд по формі двадцять», тобто шукав воші — прокляття фронтової війни. Це в тилу білизну можна було здати у прожарку, де гаряче повітря нищило нестатутну живність, а в дорозі — що впіймав, то й твоє.
— Любо, братці, любо! Любо братці жить!
В танковой бригаді не приходиться тужить... — повів далі свою пісню Прокопенко.
Степан слухав його, а думки кипіли, наче борщ. Тепер, коли небезпека минула, збуджений мозок намагався взяти своє. В голові утисячне прокручувалися нічні пригоди. Він кляв себе останніми словами за те, що побіг дорогою, а не лісом, де немає патрулів. Потім міркував, чому смершівці не відкрили вогонь, і сам собі давав відповідь: все просто — натиснеш гачок, і сам отримаєш кулю. Вертухаї — це не солдати, вони за життя своє бояться, а одним арештантом менше — яка різниця? Їм вистачить.
Шагута не міг нікому розповісти про те, що з ним сталося — як не крути, а збройний спротив СМЕРШу — це розстріл на місці. Тому дискутував і обговорював все лише із самим собою.
— Дє ето ти таку пєсню взяв? — поцікавився сержант.
— В госпіталі. Танкісти навчили, — пояснив Прокопенко. — Я там півроку лежав, ще й не такому навчився.
— А чему навчився?
— Розкажу — не повірите.
— Нє повєрім. А ти все одно розкажи, — хихотнув сержант.
Прокопенко, лисуватий коротун, загадково звів очі до стелі.
— Я там конкурс цілувальний організував.
Сержант з цікавістю нахилився вперед, решта теж заворушилися на своїх місцях. Жіноча тема на фронті посідала особливе місце.
— Как ето конкурс? — здивовано запитав молодий солдатик, що його усі кликали Співаком, бо на питання командира, обуреного тим, що поповнення знову складається з учорашніх школярів: «Ну ти хоч що-небудь вмієш?», — відповів: «Співаю трохи».
— А отак! В санітарному поїзді сестрички якось розмову завели про те, як треба цілуватися. Спиртику трохи тяпнули, і засперечалися, хто краще. От я і кажу: давай конкурс. А хто судити буде? Ну ясно, що я, тим більше, що інші поранені геть лежачі були у нашому вагоні. П’ять сестричок зібралося.