— Так, — відповів Степан, не дуже розуміючи, куди вона хилить.
— То є ще єнші люди, які так само з німцями воюють. Нащо вам во́йна поміж собов?
— Ви про що?
— Про хлопів, що у лісі. Нічних. Як вони зайдут раптом до села, то вас не зачеплят. То й ви їх не чіпайте. Нащо воно вам?
Вона дивилася на Шагуту відкритим, чистим поглядом, без тіні лукавства, як дивляться гарні учні на вчителя у класі. Це не було прохання, ані запитання, а просто інформація, яка на війні часто важить цілого життя.
Степан помовчав, вбираючи у себе почуте, і врешті зважився:
— То з таким краще до сержанта нашого.
— То прошу пана якось йму про то повідомити.
Хлопець похитав головою:
— Перепрошую, та ліпше пані якось сама. Жінкам більше віри. Перепрошую.
Степан повернувся до кімнати і сів на вільне місце. Він чудово зрозумів, про що вела господиня. Одразу згадалися лейтенантові слова «нам воювати з німцями, а не з вашим братом-хохлом», і оця раптова операція, на яку відправили взвод, однак небезпека викликати підозру у зв’язках із бандерівцями перемогла. Звісно, тут можливий бій, але цього діла було й буде доволі, кулі можна уникнути, якщо маєш трохи щастя, а от якщо потрапиш на олівець до начальства… Ні, з його біографією це гірше за будь-який бій.
Розмова за столом відновилася — бо ж ситі чоловіки схильні до філософії.
Сержант повчав молодого, розповідаючи про розвідку боєм.
— Так ето ж атака, нє? — не розумів той.
— Нє-е-е! Бо када ідьош в атаку, то сначала артилерія давить усе шо там в окопах. Но як подавиш, якшо стрілять в бєлий свєт? Сначала розвєдка боєм, шоб побачить, куда стрілять. Пойняв?
— Ага.
— Потому, — вів далі сержант, — за розвєдку боєм дають больше наград. Живим останешся — може, й медаль получиш.
— А я мог получить медаль, але сам її віддав, — підключився до розмови невгамовний Прокопенко.
— Як це?
— Та по дурості своїй.
І балакучий поліщук узявся до чергової історії. Товариші любили його розповіді, бо говорив він смачно, живописно і герої просто-таки оживали перед очима слухачів, як оце зараз друг-Колька, який одбріхувався за загублене протитанкове ружжо і наплів таких казок про власне геройство, що командир переписав на нього представлення на медаль, яку вже хотів віддати Прокопенку.
Сам Степан, до речі, свого часу отримав-таки медаль, але не носив і волів не згадувати про її існування. Бо взвод тоді мав форсувати якусь мілку, але досить широку річечку. Командир пояснив задачу — перейти на той берег та зачепитися за пагорб. Несподіванка, сказав, — це наш основний козир. Степан слухав і добре уявляв, що буде далі — після команди хлопці почнуть поправляти чоботи, зайвий раз перевіряти зброю, щоб відтягнути момент зустрічі зі смертю. Командир буде лаятися і погрожувати трибуналом, німці тим часом піднімуть тривогу, і коли бійців вдасться загнати до річки, на них очікує кулеметний вогонь. І тут раптом легкість оволоділа усім Степановим тілом. «Вперьод!», — пролунали слова взводного, і не встигли ще згаснути в очеретах, як він одразу, не зволікаючи, не поправляючись, рвонув щодуху вперед, у теплу літню воду. Біг, неначе олень, здіймаючи бризки, і ця раптовість дійсно виявилася рятівною — німці не встигли зреагувати, і тому перші кулі лягли на воду, коли Степан уже був під пагорбом на протилежному березі. Саме тоді, коли взвод, що теж не очікував на такий фортель, кинувся навздогін через річку, просто під кулеметний вогонь.
Потім ротний викликав його і сказав: «Тобі медаль „За бойові заслуги”». «Не треба, — щиро сказав Степан. — Я не заслужив». Йому і справді було соромно за свій вчинок. Бо якби не побіг першим — більше б встигло проскочити… Ротний набрижив чоло: «Добре. Тоді „За відвагу”». «Не треба», — Степан у глибині душі вважав свій вчинок ніякою не відвагою, а справжнім боягузтвом. Біжучи в атаку попереду, він рятував своє життя, і рятував його ціною життів інших. Ротний зітхнув: «Ну, май совість. Орден нам виділили тільки один, і той для мене. Бери „За відвагу”». Довелося погодитися, щоб не вийшло, що випрошує орден. Адже пояснити ротному свої моральні муки було неможливо. Саме тому свою медаль, загорнуту у чисту ганчірку, Шагута ховав глибоко на дні мішка.
Тим часом до кімнати знову зайшла господиня із чайником в руках. Хлопці подякували і взялися розливати окріп по кружках, додаючи цукор, щоб вийшло те, що на фронті безпідставно називалося чаєм, а насправді було просто гарячою солодкою водою.
Цього разу господиня не пішла одразу — може, переживала, щоб солдати не поцупили її чайника.