— А що, господинько, німці вас сильно обижали? — запитав сержант-кубанець українською, щоб викликати довіру місцевого населення, яке, як попереджали, часто ставилося до «визволителів» вороже.
— Та по-різному, — знизала плечима господиня. — Коли справжні вояки були, то ті нормальні люди, як оце ви, а коли всякі тилові та шуцмани — то мерзота. І грабували, і з людей знущалися. Аж поки хлопи їм всипали.
— Партизани? — уточнив сержант.
Вона не відповіла, і Степан зрозумів, про яких хлопів ідеться.
— Партизани теж були, — врешті озвалася господиня. — Проходили тут. То, пробачте на слові, п’яна сволота гірша за німців.
Тьмяне світло від лампи не давало роздивитися її обличчя, але в голосі було стільки ненависті, що сержант не наважився перепитувати. Господиня забрала чайник і вийшла.
У кімнаті запала тиша. Усі мовчали, обминаючи незручну тему. Політрук багато попереджав про бандерівців, які стріляють у спину, говорив, що вони Гітлера хлібом-сіллю зустрічали, а проте місцеве населення підтримувало і мало не пишалося ними. Це бентежило і бійців, і начальство.
Тут Прокопенко дуже вчасно знайшов тему для нової розмови:
— Це була у нас така одна господиня на Житомирщині. Лягаємо спати, коли серед ночі вона раптом приходить, ставить посеред кімнати стільця і сідає. Дочка поруч стала. Ми: що таке? Вона: хазяїн прийде, чекаю. Що іще за хазяїн? Ну в нас уже сну в очах немає. Дивимося. Коли десь опівночі «туп-туп», кроки чутно. Ми за автомати і в коридор. Нікого. На вулицю. Нікого. Вертаємося — хазяйка так само сидить, дочку обійняла. Каже: не бійтеся, він походить та піде собі. А ми: що? Боятися? Та у нас зброя, гранати. Де він? Вона рукою кудись вгору показала. Ми на горище — нікого. Тільки кроки чутно: «туп-туп». У льох — так само. Всю хату облазили, ніде нікого. А воно ще потупало, потупало та й пішло собі. Тоді жінка і сама спати пішла. Отаке от.
Молодий здивувався:
— А что ето било?
— Не знаю, — зізнався Прокопенко. — Ми потім питали у сільського голови, так каже, що у неї чоловік відколи на війні загинув, так щоночі до неї і ходить.
— Мьортвий? — видихнув молодий.
— Ясно, що мертвий. Вимагає, щоб вона його зустрічала. Нікому нічого не робить, тільки походить та іде собі.
— Нічо сєбє!
— А може, то шпійон нємецкій ходив? — припустив сержант. — Знаєш, які оні, шпійони? От у нас в сорок первом, як одступали, дід калічний сідєл при дорогє, на гармошкє іграв, так потом його особісти взялі — в протезє бомба, а в гармошкє рація. І не дєд він совсєм, а диверсант, Сталіна хотєл убіть.
— Ні, шпійона б ми точно заловили, — гаряче запевнив оповідач.
— Або он вас, — філософськи зауважив сержант.
Степан дивився у вікно і намагався побачити там щось більше за темряву. Немовби ніч, накривши усіх своєю ковдрою, створила такий собі місточок, і по ньому можна дістатися Пліхова — бодай подумки — та побачити своїх. Як там Марійка? Певно, вже зовсім доросла — бігає, говорить. Хоч би словом перекинутися, розпитати, як і що.
— Ой ви, галки-чубарочки, підніміться вгору.
Ой ви же, наші козаченьки, верні.., верніться додому.
Ой ви же, наші козаченьки, верні.., верніться додо... — почувся раптом негучний спів.
Це був не Прокопенко, у того зовсім інший тон.
— А ми турка не звоюєм, тілько роздратуєм.
Своїм же білим, білим тілом орлів нагодуєм.
Своїм же білим, білим тілом орлів нагоду... — спів тривав, такий само негучний, але впевнений. –
Своїм білим тілом орлів нагодуєм.
— Що це за пісня? Вперше таку чую, — Степан озирнувся, голос лунав з кутка, де, відкинувшись до стінки, сидів сержант, що якось непомітно перейшов до співу.
— Наша, кубанська, — відповів той.
— Бачиш, сто років минуло, а нічого не змінилося, — зауважив Прокопенко.
— А шо могло ізміниться? — пісня налаштувала сержанта на філософський лад. — Люді оні всєгда люді.
Степанові знову закортіло відповісти, але він осмикнув себе, навіть не розтуливши рота. Запальний сперечальник, відмінник та жартун Ліщинський неодмінно зачепився б за цю сержантову фразу, але червоноармієць Степан Шагута віддавав перевагу внутрішнім монологам, зважуючи кожне сказане вголос слово. Він часто ловив себе на думці, що змінився настільки, що його теперішнього, мабуть, не впізнали б рідні і навіть — страшно подумати — Софія. Не з таким хлопцем вона цілувалася в парку, не такого обіймала пристрасно, не з таким ішла до шлюбу.