І вони поїхали.
Уляна щиро не розуміла лижв. Прив’язувати до ніг якісь дошки, та ще й такі незграбні, що заважають вільно рухатися — це було поза межами. У рідному Очакові вона й ласти під час купань ніколи не надівала, навіть у ті кілька сезонів, коли це раптом стало модним. Степан же, почувши таке пояснення, сміявся до сліз, а потім нещадно кпинив за кожної можливості. Сам він із лижвами неначе народився — справжній сибіряк. Розповідав, як першим у школі засвоїв ковзанярський хід, новинку, якою підкорив у вісімдесяті уболівальників знаменитий швед — Гунде Сван. Як завдяки цим навичкам дуже швидко став і на гірські лижви, бо для них асинхронна робота ніг — головне. А ще, як ходив цілиною у тайзі на широких туристичних лижвах, бо лишень у туризмі, ну ще й на полюванні лижви зберегли своє первинне призначення — не дати людині провалитися у сніг.
— Ти навіть не уявляєш собі, що таке піти у тайгу. Особливо коли надійна компанія, без нитиків і дівчат. Там повітря таке прозоре, що фокусує сонце, як лінза. А якщо без дівчат, можна наметів не брати, тільки спальники, ну там, казан, миска, чайник. І все. Ідеш собі, кайфуєш.
— А продукти? — дивувалася Уляна.
— А які у тайгу продукти? Тільки пельмені. Вони ж морожені, так їх у торбинку склав і ззаду — на рюкзак, щоб там торохкотіли. Ну, ще чай там, цукор. Все.
— Скільки ж це треба пельменів?
— Ну, рахуй. Такому, як я був, хлопцю — сорок штук на добу. Можна тридцять п’ять. На два прийоми. У казані снігу натопив, пельмені зварив. Гарячий бульйон сьорбаєш — це тобі перше, пельменями заїдаєш — друге. Красота!
— А компот? — стандартно пожартувала Уляна.
— А замість компоту — чай. Знаєш, як в Сибіру кажуть? Чай не пйош, откуда сила? Випив чай, совсєм ослаб.
— Жах.
— Що — жах?
— Рахувати, скільки з’їв пельменів. Обіцяй, що не будеш рахувати скільки я з’їла, — попрохала вона.
— В Україні пельмені не вміють робити, — раптом з ноткою зверхності констатував Степан.
— Оце сказонув! — обурилася Уляна.
— Так і сказав. Бо у вас найсмачніше, що є у пельменях — бульйон — виливають.
— «У вас»… — передражнила вона. — Зате «у вас», у цьому Сибіру вашому, нічого крім пельменів готувати не вміють!
— Теж правда. Хоча мама моя готувала добре.
— Але ж ти казав, що вона українка.
— Казав. Правда виросла в таборі і в часи, коли не було з чого готувати.
Кулінарна суперечка відбувалася на широкому сидінні мікроавтобуса, який від франківського вокзалу віз їх до Ясіні, місця пересадки та підйому у справжні гори. Степан наполіг на тому, щоб не брати лижви і черевики на місці, бо там може не бути вибору, а знайти їх у Києві. Ця завбачливість вилилася у додатковий вантаж — великий чохол та баул із твердим, як каміння, взуттям. Уляна не дала себе умовити на цю сумнівну та небезпечну розвагу і тому опікувалася лише сумкою із провізією та портфелем з ноутбуком — на форумах писали, що там, на горі мережа ловиться цілком пристойно, а у деяких просунутих готелях є навіть вайфай.
— Сибірська кухня своєрідна, — продовжував пояснювати Степан. — Влітку дикороси, взимку морожена риба.
— Це те, що збирають місцеві діти, коли їх ловлять з гелікоптерів?
— Запам’ятала?
— Таке забудеш. До того ж «дикороси» звучить, як назва політичної партії.
Він посміхнувся:
— Ні, це усе-таки дикі рослини… Хоча дивно. Мають бути «дікораси», бо російською ж «растєнія».
Слово «дікораси» насмішило обох.
— А може це те, що їдять дикі росіяни, — припустила Уляна.
— Дикі росіяни іще рибу морожену їдять. Якщо стругають, називається струганина, а якщо розбивають молотком — расколотка. Це від «расколачівать».
Мала мирно сопла, притулившись до маминого плеча — це був бонус від раннього прибуття потягу на вокзал.
— І як ти таким здоровим виріс на цьому дикоросійському меню?
Степан посміхнувся. Насправді він не був аж надто великим, хіба що у порівнянні з Уляною, однак виглядав міцним і якимось твердим, неначе камінь у річці. Можливо через морську звичку ставити ноги широко і впевнено та не поспішати із наступним кроком, поки не переконався у надійності попереднього.
— У Сибіру різні люди. Багато українців. Батько мамі таку кулінарну виучку організував — після табірних харчів — що вона мені за все життя жодного бутерброда з собою не дала. Усе тільки домашнє. А постачання в Сургуті було добрим, не те, що в Херсоні, коли я вчився.
— Я вже починаю комплексувати, — обережно зауважила Уляна, яка за київським звичаєм частенько проводжала Настуню до школи сиром та ковбасою.
Степан посміхнувся поблажливо: