Святослав же лишався до прибульця нейтральним, як це й годиться чоловікові. Частенько спілкувався на різноманітні побутові теми, але на відвертість не викликав і сам тримав дистанцію.
— Так ти ж сам ніби не з пролетарів? — якось напівжартома зауважив він. — Ти ж із селян.
— З трудового селянства, — завчено, однак чомусь напружено відповів Павло. — Після рабфаку тримаю пролетарську позицію.
— Але все одно, батьки ж у селі? — підхопив охочий до суперечок Степан.
— Померли батьки, — глухо відповів хлопець. — З голоду померли. У тридцять третьому.
— Перепрошую, — Степанові довелося опустити очі.
Саме через це Святославова мати так жаліла небожа. Осиротів він уже в місті, куди батько відправив його, купивши направлення до рабфаку у секретаря сільради за дві пухові подушки та перину. Саме це врятувало хлопця від страшної смерті. Щоправда лише його самого. Село вимерло до ноги, а разом з ним батьки та молодші сестра з двома братами.
Новоявлений небіж називав свою бережанську тітку «тьотя Маша» і не раз, залишившись з нею наодинці, розповідав те, що нікому іншому виповісти не міг. Мама ж ділилася інформацією лише із сином, залишаючи невістку поза колом утаємничених.
— Та нічого, — стримано зауважив тоді Павло. — Шість год уже. Я привик.
Зараз Святослав дивився, як слобожанський родич закидає до рота останній шмат булки і, задерши високо голову, виливає у себе залишки кави разом із гущиною — усе до краплі.
— Може, тобі бімбера чарочку замовити? — запропонував він.
— Бімбера?
— Ну, самогону.
— А! Давай.
Поки замовляли на всіх міцний польський бімбер, Степан здивовано спостерігав, як харків’янин, покінчивши з булочкою, спочатку ретельно підібрав з тарілочки усі хлібні крихти, а потім змів усе, що розсипалося по столу, у жменю і одним рухом відправив до рота.
Звісно, на Галичині чули про організований більшовиками голод. Після того, як Микола Лемик на знак протесту застрелив совіцького консула, інформацію про виморених українців не змогли іґнорувати навіть польські газети. Але зараз Степан не міг для себе вирішити, чим зумовлена така дивна поведінка нового знайомого — наслідками голоду, а чи просто свинським більшовицьким вихованням. І те, й те здавалося однаково імовірним.
— За знайомство? — запропонував Святослав, піднімаючи чарку.
— Давай, — погодився Павло.
— Аби с ми були дужі, аби с багато літ прожили, — додав Степан.
Усі дружно випили. А коли поставили чарки, раптом звернули увагу, що просто поруч зі столиком стоїть людина. У кошлатій папасі на голові, галіфе та світлих мештах з кальошами, а ще й у куртці — попри те, що знаходився у приміщенні.
Побачивши несподіваного гостя, Павло змінився на обличчі і похапцем підскочив зі стільця.
— Драстуйте, Михайло Захарич… ми тут… цеє…
Чоловік суворо насупив брови, уважно розглядаючи компанію.
Під цим поглядом Ліщинський раптом відчув себе гімназистом, застуканим поза клясою або ж за саботажем польського державного свята. Підсвідомо захотілося заховати обличчя, але подібна поведінка виглядала б смішною для дорослого дядька, батька маленької донечки та чоловіка красуні-дружини, тому Святослав спокійно подивився на прибулого.
— Знайомі? — низьким хрипким голосом запитав директор гімназії, а це був саме він.
— Д-да... То єсть ні, — невідомо чому почав виправлятися Павло.
— Поляки? — вказав директор на формену куртку Шагути.
— Н-ні. Українці... — Тут комсорг раптом знайшовся. — Молодіжний актив збираю. Комсомольську ячейку організовувати будемо.
Святослав зі Степаном перезирнулися, а директор задоволено покивав головою:
— Ячейку? Це добре. Ну, занімайтесь, — і крутнувся на підборах, а точніше, на кальошах, бо підборів його мешти не мали. — Докладеш про свої успіхи, — сказав він, рушаючи до виходу.
Павло супроводив начальственну постать очима і прошепотів:
— Це я, щоб не було зайвих підозрів.
— Та не кремпуй си, — по-приятельськи поплескав нового знайомого по руці Степан. — Ми розуміємо.
— Розуміємо, — повторив за ним Святослав, хоч насправді нічого не розумів. Настали нові й цілком непевні часи.
* * *
Буває ж так, що життя не складається? Чогось Бог не дав, десь не щастить, щось сама втрачаєш. Уляна часто думала над цим і почувалася, немов під час судового процесу із «зарядженим» суддею. Тобто хоч що кажи, хоч як переконуй — однаково рішення буде не на твою користь.