— Якби ж тоді була така ковбаса…
— Ту вже Ясінє! — з неповторною тутешньою вимовою рапортував водій, з’їжджаючи з дороги та паркуючись на укатаному сніговому майданчику.
Поруч, стояла трійця військових на вигляд вантажівок з будками замість кузовів.
Поки розштовхали Настуню і витягли багаж, до мікроавтобуса підійшли водії вантажівок. Вони спілкувалися місцевою говіркою, рясно перемішаною з угорськими, словацькими та німецькими словами, а коли й цілими фразами.
— Мо’ дітвачці у віходок тра’?
— Перепрошую? — напружилася Уляна.
— Ну, у віходок, подзюрити.
— У туалет?
— Та йо.
Настуня не хотіла до туалету, водії ж команду вантажитися поки теж не давали.
— Заждіт крихту. Ту файта з Києва ще мусит бути.
Уляна зосередилася. «Файта з Києва»… До них перед підйомом має приєднатися компанія, з якою разом винайняли всюдихід. Значить файта — це компанія. Що ж, якщо мати час і натхнення, з місцевою говіркою цілком можна розібратися.
Згори тим часом з’їхала вантажівка і почала випускати пасажирів. Уляна помітила, що її колеса обмотані ланцюгами.
— Любий! А навіщо вони на колеса ланцюги понамотували?
Степан посміхнувся.
— Щоб по снігу їхати. Без них не вигребешся.
— А туди що, по снігу треба їхати?
Степан твердою рукою обійняв її за плечі:
— Шишарик — серйозна машина. Не якийсь там паркетник. У нас в пустелі вони в піску греблися так, що любо-дорого. А тут йому ще й ланцюги потрібні. Мені починає подобатися.
— Шишарик — це назва машини? — поцікавилася Уляна.
— ГАЗ, — пояснив Степан. — ГАЗ шістдесят шість. Повний привід, автоматичне блокування обох диференціалів. Бензину жере, як гелікоптер.
Тим часом із села на стоянку вибрався мікроавтобус і зупинився попід білбордом з новорічними вітаннями від президента. Водій опустив вікно, щоб оголосити колегам, що на заправці «файної бензини заллєв», а з пасажирських дверей тим часом вивалився опецькуватий підтоптаний дядько у куртці з сумкою через голову і, витягши з кишені великого носовика, висякався так гучно, що, здається, чутно було на всю Ясіню. За ним вийшла пергідрольна пенсіонерка у товстих окулярах. Ну а далі з’явилася цілком гірськолижного вигляду молода пара із хлопчиком років восьми.
— Настуні компанія буде, — зауважила Уляна задоволено.
— Зачекай. Може, вони не в наш готель.
— У наш. Я все дізналася, як машину орендувала.
— Ну ти даєш! — Степан завжди дивувався її організаційним здібностям, а насправді що тут такого? Це чоловіки краще сто кілометрів проїдуть, аніж щось запитають, а для жінок спілкування — цілком природній процес.
Компанія тим часом вивантажувала речі, і у цій справі найбільше шуму і найменше користі було від опецькуватого дядька, який, проте, поводився як глава сімейства.
— Де наш транспорт? — голосно запитав він, коли попри цінні вказівки родині вдалося успішно завершити розвантаження.
— Та йо. Он-де вузик! — махнув рукою водій.
— Вузик! — чомусь обурено повторив голова сімейства. — Вони називають це вузик. А між іншим вузик — це просто вантажівка. А тут я бачу, зовсім не просту вантажівку. Тут я бачу пасажирську модифікацію знаменитого шишарика — радянського ГАЗ шістдесят шість.
— І тобі буде компанія, — стиха пирснула Уляна.
— Подивимося, — філософськи зауважив Степан.
Вони взялися за клумаки та разом з новоприбулими посунули до вказаного шофером «вузика». Штурм вузької та незручної драбини до кузова став серйозним випробуванням для старшої частини великого сімейства. І якщо жінці вистачило допомоги хлопця, щоб вибратися на високий перший щабель, то голова родини своїми цінними вказівками та схильністю до непередбачуваних рухів, надовго заблокував вхід. Довелося вже й Степанові приєднатися до процесу, і всупереч несвідомому але впертому шкідництву з боку старого, просто-таки силоміць запхати його всередину.
Далі чоловіки завантажили валізи, клумаки та чохли зі спорядженням, не розбираючи, де чиє — на місці буде видно, ну а посадка найлегших у компанії — жінок та дітей — минула й зовсім гладко.
— Дякую, молодий чоловіче! — голова сімейства простягнув Степанові руку і ґречно підвівся з сидіння, але тут-таки завалився назад, бо машина рушила.
Степан все ж таки зловив долоню старого та відрекомендувався.
— Георгій Олександрович, — у свою чергу відгукнувся той. — Це мій син Анатолій з дружиною Світланою та сином, а моїм відповідно онуком, Олексою. А це моя дружина.
— Наталя, — посміхнулася жінка.
Степан також відрекомендував своїх супутників.