Другого ж дня під час посиденьок біля каміна Уляна виклала Георгію Олександровичу складну проблему своїх зі Степаном предків. Старий прийшов у захват.
— У цьому історія цілого покоління! — пафосно прорік він. — Ні, ви просто зобов’язані знайти усіх трьох.
— Усіх трьох? — здивувалася Уляна. Особисто її цікавив в першу чергу власний дід.
— Звичайно! По-перше, тільки так ви можете отримати певність, хто з них насправді є ким. А по-друге, і це головне, зможете зібрати їх знову докупи, після того, як розкидала війна — нехай і не фізично, але у пам’яті. — Георгій Олександрович замислився. — Треба шукати за кордоном. Ви знаєте, скільки наших бійців і з УПА, і полонених з Червоної армії залишилося там? Тисячі. І нащадки зазвичай добре зберігають пам’ять. У Радянськім Союзі, звичайно, шукати значно складніше — тут такі майстри сліди замітали, що не тільки окремі люди, цілі народи у Літу канули. Чи як її в Україні називали — Забудь-річку.
— Забудь-річку? — здивувалася Уляна. Вона вперше почула цю назву.
— Так. Забудь-річка тече між нашим і потойбічним світом. Наші предки вважали, що коли душа переселяється з одного світу в інший, вона перелітає через Забудь-річку і забуває все, що було на цьому боці. Для надійності. Помер — перелетів і забувся. Народився — перелетів назад і знов забувся. Тому ми не пам’ятаємо, що було з нами в минулих життях. Відчуваєте, яка потуга у цьому образі? Особливо у тому, що він діє на два боки — туди і назад. Це вже космогонія, шановна! І ніяк інакше.
Уляна зітхнула, дивлячись на спалахи вогню над дровами:
— Знаєте, я ніколи особливо не цікавилася історією, але зараз, коли раптом зіштовхнулася… — вона не змогла добрати слів. — Слово честі, іноді складається враження, що оцю, як ви її назвали, Забудь-річку, хтось прокопав просто між нами і батьками, щоб ми не змогли довідатися, ким є насправді. І це сталося у кожній родині, у кожній хаті.
Георгій Олександрович витягнув свій велетенський носовичок і гучно висякався.
— Забудь-річка, шановна, — це одне з найбільших будівництв соціалізму. Як Біломор-канал. Копали тисячі й мільйони людей, кожен свою ділянку, кожен у своїй родині. А що ви хочете, коли люди аж до самого розвалу Союзу заповнювали анкети: «соціальне походження»? Або: «Чи не були ви чи ваші родичі у полоні або інтерновані під час війни?». Родичі! Чуєте?
Уляна здивовано звела брови:
— А якщо були?
— Могли не взяти на роботу. Або не дати допуск до секретної документації — а тоді секретною документацією вважалося майже все. Тому й від родичів відмовлялися, і від предків, щоб не бути, не дай Боже, «із поміщиків» або «зі священнослужителів». Ви тих анкет вже не застали. А в мене кожного разу рука тремтіла — а раптом про родичів щось випливе, чого я і сам не знаю. Отак і жили, — він посміхнувся, пригадуючи молодість, бо спогади про молодість завжди викликають посмішку. — Але зараз вже не ті часи, я вам скажу. Зараз інформація циркулює вільно, і знайти людину значно легше. Пам’ятаю, колись газета була «Вісті з України», там давали оголошення «шукаємо такого і такого або його нащадків». По всьому світу розходилася. Треба, до речі, у Толі спитати. Може у них в комп’ютерах теж така газета є. Він же програміст, йому видніше.
Уляна подумала, що у цьому насправді є рація. А після вечері, коли Настуся махнула хвостом і подалася у своїх дитячих справах, тобто до кімнати Олеся гратися з ним у чергову комп’ютерну гру, у двері постукали, і на порозі їхнього номера з’явився Анатолій.
— Мене батько попросив допомогти вам, — сказав він.
— Заходьте, — Уляна підвелася з ліжка, на якому сиділа, і гостинно звільнила від мокрого комбінезона єдиний у номері стілець.
— Нам допомогти? — здивувався Степан, який теж валявся на ліжку, даючи відпочинок змореному тілу, і при появі гостя не поворухнув навіть пальцем.
— Казав, що вам треба родича якогось знайти.
— А ти не втрачаєш часу дарма! — здивовано зауважив Степан і тільки тут скинув ноги з ліжка.
— У вас же ноут є? — запитав гість. — Бо як нема, я можу за своїм сходити.
— Є. Я зараз. — Уляна полізла до валізи, де ховала свій комп’ютер від ласих Настуниних очей. — Осьо.
— Прекрасно.
Тримісний номер був такий малий, що крім відповідної кількості ліжок вміщав лише дві тумбочки, згаданий вже стілець і вішак, прибитий на стіну за дверима. Решту простору займали мокрі комбінезони та светри. Як жартував Степан: «Якщо хочеш вдягти штани, хтось має їх зняти». Про жоден стіл у цій тисняві навіть не йшлося. Тому усі троє розташувалися на ліжку, а комп’ютер встановили на стільці поруч. Ноутбук на диво бадьоро підхопив мережу.