Молодик з хрестом виявився працівником медпункту. Він обійшов потерпілого, глянув на травмовану ногу і швидко поставив діагноз:
— Зломив. Тра у Ясіню спускати, — а потім не дуже зграбно заходився прилаштовувати до гомілки гнучку шину, яку приніс під пахвою.
Дмитро взявся кудись телефонувати, а Уляна з Олексою, чим могли, допомагали медику. Спільними зусиллями їм вдалося врешті підкласти дротяну конструкцію під ступню, і далі справа вже пішла краще.
— Я перепрошую, — Дмитро тактовно торкнувся Уляниного плеча. — Я машину знайшов у шпиталь їхати. Ви з ним поїдете?
Уляна розгубилася:
— Напевне.
Дійсно, а хто ж іще, якщо син з невісткою невідомо де на вершині, а дружина від готелю боїться відходити. І, судячи з усього, правильно робить.
— Тоді ходіт до готелю, візьміт гроші. Машину я попросив у долі стати, щоб наверх йго не тєгти. То ми поки єго спустимо, а ви туди приходіт.
До речі, гроші!
Уляна поспішила до готелю, де на неї чекала попереджена Настунею, а тому схвильована і перелякана пані Наталя. Після завершення первинного обміну інформацією — що з ним, як це сталося і що ж тепер робити — було вирішено, що Уляна супроводжуватиме старого до лікарні, взявши у пані Наталі гроші і про всяк випадок прихопивши усі власні. Зв’язок триматимуть по мобільному. Ну а там, — як Бог дасть.
— І ще там, у лікарні, обов’язково скажіть, що він — алергік. У нього з печінкою проблеми, астма і псоріаз на цьому ґрунті. Щоб вони йому там чогось не вкололи. Бо сам він точно про це забуде.
— Добре, — Уляна записала у телефон діагнози свого пацієнта. При такому здоров’ї ще й ногу зламати, це ж треба!
— Настуню, слухайся тітку Наталю!
Вискочивши з готелю, вона попрямувала донизу через місточок над глибокою ущелиною. Влітку це, напевне, було дуже романтичне місце, але зараз сніг та крига змушували зосереджуватися на кожному кроці, щоб бува не повторити «подвиг» Георгія Олександровича. Цього ще бракувало.
Машина і справді стояла внизу, але не місцева вантажівка з будкою, а старий радянський джип з тентом, з тих, що в народі називаються бобиками. З’ясувалося, що Уляна надто швидко бігає — біля машини стояв лише водій, затягуючись цигаркою. Проте за кілька хвилин на спуску показалася вже процесія — Дмитро з медиком тягли за собою залізні ночви із навантаженим на них пацієнтом, а ззаду тупцяв зосереджений Олекса, тримаючи у руках дідові лижні палиці.
Двом досвідченим чоловікам, до яких доєднався ще й шофер, не склало особливих проблем завантажити постраждалого у салон бобика та прилаштувати скуту шиною ногу на сидінні — може, тому, що цього разу він не керував і не намагався їм допомагати. Уляна знайшла собі місце на відкидній сидушці, до якої пролізла через задні двері машини. Слідом за нею заліз і Олекса.
— А ти куди? — здивувалася Уляна.
— З вами, — суворо насупивши брови відповів хлопець. — Ви одна не зможете.
— Та йо! — вигукнув Дмитро знадвору. — Файний леґінь!
Медик зворушено посміхнувся, а шофер з тріском закрив задні розхлябані двері.
— Поїхали! — сказав він, сідаючи за кермо.
— Йой! — відгукнувся Дмитро, займаючи сидіння поруч.
— Як, і ви з нами? — здивувалася Уляна.
— А що я, гірший за того хлопа? — вишкірився інструктор.
Вони розвернулися між кучугурами, практично на місці, на що Улянина водійська душа не могла не зреагувати легкою заздрістю, і рушили донизу, ревучи двигуном, який зараз здебільшого використовувався як засіб гальмування на крутих спусках. Георгій Олександрович досить швидко влаштувався більш-менш комфортно, щоб навіть за таких надзвичайних обставин віддатися своїй улюбленій справі — балаканині.
— А як ви тут ставитеся до нашої київської двічі судимої влади? — спитав він, ледь виїхали з села.
Чоловіки перезирнулися.
— До тамтого вашого презика? — уточнив шофер і гмукнув.
— Нашого з вами презика, — уточнив старий.
З передніх сидінь почувся дружний сміх.
— Я вам таке скажу, — обернувся водій. — Ми йго не обирали. Скіко я без вашого презика жив, то стіко й далі житиму. То не є мій презик. Ви там у Києві донецького собі взєли, то й майте собі спокій. А я роботу завше собі знайду.
Нічого собі робота, подумала Уляна, їздити такими дорогами. Щоправда зараз, на спуску, машину так не кидало — а може, це тому, що вона була меншою по висоті за ту, що везла їх вгору.