— Бо я крановщик-висотник, — вів далі водій. — У Москві працював на тамтих кранах, що висота більша триста метрів. Мене господарі залишитися просили, квартиру давали.
— Чого ж не залишився? — спитав Георгій Олександрович, що міцно обійняв спинку сидіння, і відчував від цього додаткову впевненість.
— Знак мені був. Страхівку не застібнув і мало не зірвався додолу. Рукою тіко такво зачепився. То мені вно так показало, що все вже. Наступного разу того вже не буде. То я взяв у кума цю машину і трохи побуду біля жінки, бо вна вже одвикла, як я весь час по стройках тамтих.
— А якщо в Москві вже не працюєте, виходить, що все-таки це і ваш президент? — зачепився за відповідь песиміст-нешістдесятник.
— Та ну, скажете.
— Ну а чого ж тоді в Ясіні бігморда з ним висить?
— Та де?
— Як це де? На стоянці. З Новим роком вас вітає.
Дмитро кивнув, мовби на підтвердження.
— Тамтой? — уточнив водій. — Так його вартують. Як один дітвак кинув був грудкою, так одразу міліція тамта приїхала, батька забрали, дітвака того. Ледь відкупився.
— От бачите, — здавалося Георгій Олександрович навіть зрадів цій інформації. — У Чернігові його фарбою закидали, у Запоріжжі, де там іще? Практично скрізь. А у вас — чистесенький.
Заперечити щось на це було важко, але водій не здавався:
— Так а що він мені зробив, той Яник?
Старий примружився:
— Ну, може ще й не зробив, але може зробити.
— А на що він годен? Я — фіть, і тойво. Це він у вас тамто, у Києві може щось зробити, а мені він ніц не зробит.
Уляну відверто дратувала місцева манера казати про Київ, ніби про якусь зовсім іншу країну. Георгію Олександровичу, здається це теж було не до смаку.
— Але ж країна у нас із вами одна.
— Знаєте, — озвався раптом інструктор Дмитро. — У нас тут усякі країни були. Старі люде розповідают, що найліпше було за чехів, бо вни і жити давали, і в наші справи не лізли. А як угорці прийшли, то почали людей неволити. То люде, хто пішов до лісу, а хто навчилися жити по-своєму. Ми — по-своєму, а вони — по-своєму. І за комуністів так жили, і зара жиємо. Ту кожен другий за кордоном працю має і родині гроші шле. Нам та держава ніц не робит, ми самі собі порадкуємо.
Ця заява так обурила старого філософа, що він поліз за своїм неосяжним носовичком, щоб висякатися, перед тим, як дати гідну відповідь.
— Діди у тридцять дев’ятому Карпатську Україну проголосили. Потім в УПА десять років за свою державу воювали. І це щоб їхні онуки у незалежній Україні «самі собі порядкували»?
— Мій дідо в УПА був, — відгукнувся шофер.
— А мій — у дивізії воював, під Бродами у полон був потрапив, — додав Дмитро.
Уляна нашорошила вуха:
— У дивізії? А ми теж шукаємо родича, що був у дивізії. Може і з вашим дідом разом… Він вам не розповідав?
— Розповідав? — здивувався Дмитро. — Ніц. Нігде не розповідав. Бо хто розповідав — вйо. На Сибір повивозили. У нас тут усі націоналісти.
— Бачите! — Георгій Олександрович обернувся до Уляни. — Усі націоналісти, а працюють за кордоном! І кажуть: «ваш президент». А знаєте чому? Тому що в ідеології і досі не визрів державницький націоналізм. Не інтегрувалася державницька ідея вище земляцтва, коли тут, у селі — то ми, а там за горою — то вже вони.
Він довго обурювався низьким рівнем свідомості місцевих українців, які «замість національних державних символів тримають на покутті лик святого покровителя заробітчан». Чоловіки на передніх сидіннях принишкли від малозрозумілих формулювань і тільки перезиралися під час найтемпераментніших пасажів. А Уляна подумала раптом, що рівно те саме старий може сказати своєму синові — бо хто він є? Точно такий заробітчанин, тільки нікуди не їздить, працює вдома на закордонних замовників і то лише тому, що в Україні податки менші.
До речі, як вони там, у цьому своєму фрі-райді?
Уляна дістала телефон і набрала Настуню.
— Дядько Степан ще не повертався? Ні? Як повернеться, скажи, щоб мене набрав. Зрозуміла? Ти як? Тітку Наталю слухаєшся? Ну, молодець. Скажи їй, що Олекса з нами поїхав, дідусеві допомагати. Ну, цьом.
Георгій Олександрович усе ще бризкав слиною і кипів, немов чайник. Уляна навіть почала турбуватися, щоб він не перебрав був з емоціями і не образив господарів. Але ті припинили врешті відмовчуватися і до піни з рота наполягали на своєму праві «мати в носі» і презика з донецькими, і Київ, який сам віддав тамтим владу. Суперечка набирала обертів з кожним словом, а проте фінал вийшов цілком мирний — коли джип зупинився біля сільської лікарні, обоє чоловіки обережно і обачливо витягли з салону буйного філософа і на руках занесли у приміщення, де, на щастя, знайшлося крісло-візок.