Всадовивши потерпілого, Дмитро відкланявся:
— Ви ту вже самі порайтеся, бо мені на Франківськ тра.
— Ой, дякую вам дуже, — спохопилася Уляна. — Що б ми без вас робили?
— Та прошу! — Дмитро простягнув руку Олесеві. — Лікуй діда!
Уляна відійшла кілька кроків, проводжаючи інструктора.
— Ви не ображайтеся, може старий вам наговорив зайвого.
— Нє, він то всьо правильно говорив. Про єдність України, та йой. Тільки знаєте, щоб не стало так, що оце тільки ми ту — за Україну, а тамті усі — за Москву. Як завше було.
Як це часто буває у суперечках, кожен залишився при своїх, і Уляна повернулася до підшефного. Того вже просто з коридору лікар направив на рентген і одразу ж написав на папірці список необхідних ліків. Попри незавершену суперечку, водій швидко розшукав по телефону сестру рентген-кабінету десь «на тому кінці села» і подався за нею. Уляна попрямувала до аптеки, а Олекса залишився охороняти діда і слухати розповіді про те, що першим ікс-промені відкрив не німець Рентген, а українець, якого звали Іваном Пулюєм.
Аптекарі у гірськолижній Ясіні добре знали свою справу, а тому без жодних проблем знайшли прості дерев’яні милиці, гіпсові та звичайні бинти, знеболювальне, снодійне та інші дрібниці, необхідні у подібних випадках. Поки Уляна отоварювалася, водій вже повернувся. Невідомо, чи справді ікс-промені відкрив українець, але виявилося, що на українців вони таки діяли, і знімок показав, що перелам не складний, тому лікар буденно взявся до гіпсування, не звертаючи жодної уваги на стогони пацієнта.
За якихось двадцять хвилин процедуру було закінчено і поки Уляна з Олесем натягували на мокрий гіпс холошу, Георгій Олександрович, спітнілий від болю і напруги, мовчки вислуховував приписи лікаря.
— Ви якого року? — уточнив той, дивлячись у записи. — П’ятдесят шостого? Ну, ще молодий. Заросте як на собаці. Пийте препарати кальцію і за два місяці будете танцювати.
«Танцювати», — гмукнула про себе Уляна. Старий і до переламу не виглядав на танцюриста.
Хоча, чому старий? Скільки це йому зараз? П’ятдесят п’ять? Ну або шість. Господи, він же лише на десять років старший за Степана!
— Я вже своє одтанцював. — Георгій Олександрович наче прочитав її думки. — У Чорнобилі. З тих пір, як бачите, за станом здоров’я до танців не допущений.
— У Чорнобилі? — Здивувалася Уляна. — А хіба туди філософів мобілізували?
— Туди шоферів мобілізували. А я у автобаті після інституту проходив строкову. Військова облікова спеціальність вісімсот тридцять сім нуль тридцять сім літера А. Водій-електрик, — по-військовому відрапортував він.
Уляна добре пам’ятала ту чорнобильську мобілізацію, коли до мами ходили з проханнями дістати довідку про непридатність до військової служби. А цей, виходить, ні до кого не звертався. Ну, або просто не мав до кого звертатися.
Тут заволали одночасно усі мобільні телефони — старому дзвонив схвильований син, Олесеві не менш стурбована мама, а у своїй трубці Уляна почула голос Степана.
— Що у вас там?
— Перелам, — Уляна відійшла у кінець коридору. — Одна кістка. Вже загіпсували. А ви як?
— Нормально. Тільки все якось швидко сталося, порівняно з тим, скільки піднімалися.
— Головне, що цілі. У мене на душі дуже неспокійно було.
— Ну, і де виявилося небезпечніше? — єхидно уточнив Степан. — Нагорі чи внизу?
І чому чоловіки щораз намагаються довести, що їхнє таки верхнє?
З-поза спини долетів гучний голос Георгія Олександровича:
— Це іще пощастило, що в мене така хороша реакція. Бо інший би в такій ситуації точно обидві кістки зламав.
Ні, що не кажіть, а чоловіки усе-таки невиправні.
Дорога нагору звісно забрала значно більше часу. Сонце вже ховалося за горами, коли машина зупинилася біля готелю. Тут уже стороння допомога не знадобилася, хоч водій і намагався бути корисним. Степан з Анатолієм всадовили постраждалого на переплетені руки і понесли до готелю. Слідом крокував навантажений лижними палками і новенькими милицями Олесь, а Уляна, затримавшись, щоб розрахуватися з шофером, догнала компанію, коли філософа вже занесли вузькими сходами до номера. Вона зазирнула крізь двері, помахала йому рукою і, знімаючи на ходу куртку, ввалилася до власної кімнати. Клопоти, хвилювання і переїзди далися таки взнаки.
— Ну, ти просто залізна леді! — обійняв її Степан, який зайшов слідом. — Сама зі старим на плечах…