— Ну, по-перше, не сама, а з Олесем, — вона відсторонилася і почала стягувати светра. — По-друге, поки ти підкоряв вершини, я знайшла собі іншого, і навіть двох — інструктора Дмитра і водія, який нас возив. Настю, киш від комп’ютера! Очі зіпсуєш! Іди он, з Олексою пограйся, — шикнула вона на доньку, що носом влипла у монітор. — А по-третє, він не такий вже старий. Лише на десять років старший за тебе.
— Правда? Дивно. Хоча побачиимо, яким я буду за десять років.
Уляна жартома показала йому кулак:
— У нього є об’єктивні причини. Він — чорнобилець. А якщо ти будеш таким, як він, тоді я буду такою, як пані Наталя.
— Як Олесева бабуся? — пирснула Настя.
— А ти не підслуховуй, коли дорослі розмовляють. І киш від комп’ютера, кому кажу!
— А до речі, тобі там повідомлення, — Степан, як і годиться справжньому чоловікові, пропустив повз вуха жіночі кпини. — Цікавий лист. З Італії. Б’янка Шагута.
— З Італії?
Італія — це може бути, це вам не Пакистан.
Попри дитячі протести, вона силою звільнила собі місце за ноутбуком.
— Де?
— У Фейсбуку. Поки на вас чекав, я подивився. І наскільки дозволяє зрозуміти моя англійська, дід цієї Б’янки був полоненим з України. Може, це і справді наш?
Уляна похапцем проклацала стрічку повідомлень і не гірш, як до того донька, влипла у екран. Так, миловида чорнява італійка Б’янка, судячи з аватарки, Улянина ровесниця, і справді повідомляла, що є онукою інтернованого під час війни українця Степана, чи як вона писала Стефано Шагути. Отак буває, коли їдеш у гори за лижвами, глінтвейном і краєвидами, а отримуєш зламану ногу та цілком несподівану звістку про діда. Ну, принаймні не виключено, що про діда.
— Здається, клюнуло! — обернулася вона до Степана.
* * *
Життя в Києві було дешевим, поки не збудували станцію метро із сакральною назвою ДорогоЖичі. З цього моменту у Києві й справді стало дорого жичі. Так казали кияни. Щоправда відкрита за кілька років станція Академмістечко ніяк не вплинула на розвиток жодної з Академій — а може, Уляна просто не мала інформації про цей сегмент, хіба що про юридичну науку загалом, яка останнім часом перетворилася на мистецтво давати гроші суддям. Та й це мистецтво вже починало давати збої — наприклад, прищавий Славко, який вчився з Уляною на одному курсі, вчився так собі, але завдяки батькові став вершителем доль у господарському суді, так от цей самий Славко, взявши в Уляни гроші, несподівано виніс рішення на користь протилежної сторони. Він, звісно, дуже вибачався, казав, що голова суду особисто диктувала йому рішення, тому що воно, виявляється, зачіпає якісь інтереси нагорі — при цих словах очі він закочував так високо під лоба, що складалося враження, — ідеться не менш, ніж про Папу Римського. Але — сюрприз! — на законне прохання повернути гроші, сказав, що вже витратив їх і якщо треба — що значить, «якщо треба»? — відпрацює, тобто винесе потрібне рішення в іншій справі, тільки скажи в якій.
І що ти з ним зробиш? А головне, як поясниш клієнту, що ти його підвела, наобіцяла те, чого не могла зробити, та ще й гроші не повернеш, бо суддя Славко їх вже витратив? Двадцять років тому за такі фокуси суддю Славка вже вивезли б до лісу в багажнику, десять років тому адвоката, що домовлявся, примусили б заплатити зі своїх, а зараз усі тільки руками розвели і зарахували ці гроші як аванс у наступних справах. Клієнти ж теж не вчорашні, живуть у реальному світі, який дедалі більше стає безпридільним.
«Всьо будєт Данбас!», — писали на парканах. «Всьо будєт Данбас», — обіцяли у Верховній Раді. «Всьо будєт Данбас», — розводили руками судді та адвокати.
Уляна психувала і дратувалася від дрібниць, ганяла малу і огризалася на цілком слушні зауваження Степана. Добре йому давати поради, коли сам не працює. Подивилася б на нього, коли б почала розповідати йому щось про курс корабля, лоцію чи що у них там іще буває!
Мистецтво давання хабарів насправді пройшло кілька етапів — спочатку воно таки було мистецтвом, і безперечним маестро тут став син голови Верховного суду, який брав хабарі з обох сторін процесу, обіцяючи через батька владнати справу. Крім того, він був взірцем судової честі, тому що не втручався у процес, однак чесно повертав усю суму стороні, яка програла, залишаючи собі лише гроші переможця. Погодьтеся, що це було справедливо. Згодом хабарі почали використовувати як тонкий хід — підставляли супротивній стороні посередника, який обіцяв усе владнати і давав найвищі гарантії, в результаті чого лінивий або наївний адвокат не надто ретельно готувався до процесу, сподіваючись на домовленість, а коли програвав, то отримував назад всю суму. Однак це теж було кришталево чесно у порівнянні із теперішньою ситуацією, коли суддя міг взяти гроші у цілком виграшній справі, вирішити її рівно навпаки та ще й відморозитися від повернення — і якби ж то випадок зі Славком був єдиний! А фраза «усі докази, надані Позивачем, вважати неналежними» — без переліку, без аргументації, просто усі? А хитрі рішення, де викладалися аргументи однієї сторони, а потім «на підставі цього» виносилося рішення на користь іншої? Уляна часто розмовляла з колегами на цю тему і всі доходили висновку, що скоро професія адвоката буде непотрібною, і треба шукати інші варіанти, тим більше, що юристів сьогодні штампували сотнями й тисячами у будь-якій собачій буді, яка повішала на себе бронзову табличку «Вищий навчальний заклад», і про престиж професії було смішно навіть згадувати.