Стоячи у чергах судових канцелярій, Уляна придивлялася до колег — переважно молодих, показних жінок у модних шмотках та дорогому макіяжі, і відчувала, що всі вони насправді є кур’єрами. Щоправда, кур’єрами кваліфікованими — адже в кожному суді свої порядки, а у документообігу повно нюансів. Проте у будь-якому випадку — це стеля. Вище не стрибнеш. Добре в американських фільмах — там здібний юрист завжди доростає до молодшого партнера, а у нас? Максимум успіху — стати коханкою боса, або ж піти працювати у велику корпорацію, тобто фактично поміняти фах. А життя дорожчає, і дорога до успіху ховається за піщаними горами.
Усе це дратувало, втім, Уляна намагалася тримати емоції в собі, щоб не отруювати життя домашнім — вони тут точно не винні. Хоча, якщо чесно, Степан врешті міг би знайти нормальну роботу. Звісно, вона не збирається лазити до його кишень, але накопичень навіть у моряка не може вистачити на все життя. І потім перед очима завжди стояв приклад очаківських рибалок, які між навігаціями навіть з диванів лінувалися підвестися. Звісно, Степану до цього ще далеко, він щось-таки робить, кудись їздить. До речі, куди?
Так у щоденних клопотах та дрібних рефлексіях минула зима, єдиною розрадою котрої стала подорож на гірськолижний Драгобрат, коли несподівано знайшовся італійський слід Степана Шагути.
Синьйорина Б’янка Шагута пристойно володіла англійською і навіть трошки — зовсім трошки — розбирала українські літери. Вона охоче відповідала на листи з батьківщини свого діда Стефано і без упередження сприйняла звістку про те, що там, можливо, мешкають її родичі. Самого діда вже давно поховали на цвинтарі містечка Белларія. Поруч з ним упокоїлася й дружина — сеньйора Вінченца Шагута, спадкоємиця відомого у місті роду. Про діда Стефано Б’янка знала не так вже й мало — і це було дивним, якщо брати до уваги звичайний пофігізм молодих поколінь до питань родоводу.
Бабуся Вінченца побачила діда Стефано у таборі для інтернованих військовополонених. Він був худий, задрипаний, як і всі, але її вразив погляд хлопця — у ньому, як казала бабуся, відбивалося сонце Італії, і посмішка — біла та блискуча, як морські мушлі. Саме тому в серці італійської дівчини тьохнула симпатія і жалість до цього солдата. Стефано не знав італійської, але бувають ситуації, коли хлопцю з дівчиною для спілкування цілком вистачає жестів та рухів. Саме ці рухи, судячи з усього, і призвели до змін у стрункій дівочій фігурі, які важко було приховати від уважних родичів. Звісно, батько сварився, але під час війни навіть прискіпливим батькам не годиться особливо перебирати потенційними женихами для своєї єдиної доньки. А оскільки родина була відомою і мала авторитет у містечку, батько, за посередництва великої кількості граппи з власного виноградника, домовився з керівництвом табору, що воно закриє очі на зникнення одного полоненого з сотень, що тинялися обнесеним колючим дротом подвір’ям. Врешті одним більше — одним менше, італійці не дуже прихильні до математичних рівнянь. Весілля гуляти не стали — гучним святкуванням заважав помітний животик нареченої та сумнівний статус її обранця. Молодих тихцем відправили на виноградну плантацію у село — щоб не давати сусідам зайвих приводів для обговорення. Там і народився батько Б’янки сеньйор П’єтро Шагута. Згодом ситуація у місті поліпшилася, полонених розіслали по різних напрямках, табір закрили, і молоді змогли повернутися під батьківський дах, але все одно, коли на вулиці з’являлися карабінери, діда Стефано про всяк випадок ховали у льоху поміж діжок з вином та граппою. Синьйорина Б’янка в дитинстві і сама ховалася там разом із дідом, коли бабуся Вінченца сердилася, а сердилася вона часто.
Чи розповідав дід Стефано щось про свою батьківщину, Україну?