Так, розповідав, казав, що це казкова земля, але її людей убивали і німці, і росіяни, тому там багато лиха. Розповідав про місто Береджано, звідки пішов на війну. Казав, що воно схоже на Белларіо, тільки там немає моря.
А про родину свою розповідав?
Про родину? Дуже мало, бо бабуся Вінченца не любила таких розмов. Вона була зі старовинного місцевого роду і хотіла, щоб діти усвідомлювали себе частиною Белларії, а не якоїсь там невідомої країни, яка чи то існує, чи то ні. Але дід одаково навчав Б’янку українських слів і показував літери, тож тепер, коли Шагути взяли собі покоївку — українку з Тернополя — вона може здивувати її деякими фразами, почутими від діда.
Б’янка навіть прислала фото діда Стефано з шістдесятих років — цілком нормального італійця із зачесаним назад волоссям, у світлому костюмі. Попід руку його тримала сеньйора у легкій хустинці на голові та в окулярах, немовби з фільму італійських неореалістів. Єдине, що дорогою з екрана на фото, ця героїня, певно, добряче напосілася на пасту, бо фігура під темною сукнею розпливлася.
«Беліссімо!», — думала Уляна, вечорами вдивляючись у незнайомі риси чоловіка у костюмі. Якби мати хоч одну-єдину фотографію діда, щоб порівняти! Мама, яка телефоном і через онука сусідки Полковниці-Безтолковниці, що володів інтернетом, невпинно супроводжувала Улянині пошуки, теж нічого не могла сказати. Вона не пам’ятала обличчя свого батька — хіба у вигляді якоїсь розмитої плями, та й то не виключено, що за цією плямою ховався господар хати або якийсь інший чоловік. Намагання знайти у рисах Б’янки щось спільне, родове теж закінчилися нічим — начебто форма носа була подібною, але хто знає, чи не був цей ніс успадкований нею за жіночою лінією. Та й взагалі — невдячна це справа, порівнювати людину італійських 60-х з теперішніми обличчями. Люди з війни приходили — їх рідні не впізнавали, що вже тут казати про десятки років, що минули, ще й проведені за кордоном. Єдине, що відзначила Уляна — очі діда Стефано були позбавлені італійської безтурботності, і це можна було зрозуміти.
— Схожий на твого батька? — запитала вона у Степана.
Той розсміявся:
— Ти мені вже починаєш нагадувати свою подругу, Віку.
— Чим? — не зрозуміла Уляна.
— До чого тут мій батько? Мій батько лежить у Сибіру, а не в Італії.
— А й справді, — Уляна зрозуміла, що бовкнула дурницю, і трохи зашарілася.
Степан дивився на неї якимось хитрим поглядом.
— Що таке? — вона звела брови.
— Та так, — він знизав плечима, проте погляд залишався хитрим. — А що ти робиш завтра?
— Завтра у мене судове засідання, — одразу згадала вона. — Зранку.
— А обідаєш де?
— Тобто?
Він посміхнувся:
— Тобто де ти обідаєш?
Вона знизала плечима:
— Ну де, не знаю де, — і раптом здогадалася. — Ти хочеш запросити мене на обід?
Він кивнув. В очах танцювали бісики. Уляна на мить замислилася, перевіряючи внутрішній календар. Ні, все нормально, жодних знаменних дат, як то перша зустріч чи день народження, завтра не очікувалося.
— У нас свято? — уточнила про всяк випадок.
Він трохи невпевнено розвів руками:
— Сподіваюсь.
— Яке? — її взяла цікавість.
— Не скажу.
— Ну скажи!
Він покрутив головою, що означало: ні, і не проси, і навіть не думай, і не сподівайся, і взагалі.
— Будь ласка!
Він знову покрутив головою.
— Я ж не зможу вести процес. Я програю суд.
Він розвів руками.
— Мамо, а що таке кліка святих? — запитала раптом Настуня з-за другого кінця столу, де робила уроки.
— Що? — в один голос перепитали Уляна зі Степаном.
— Кліка святих, — роздільно повторила мала.
І вони разом пирснули.
— А чого ви смієтесь? Нам в школі про неї казали, тільки я не зрозуміла, що це таке.
— Кліка — це банда, — почав пояснювати Степан, але Уляна перебила.
— Не мороч дитині голову. Це вам казали, що когось долучили до лику святих. Російською «к ліку». Тобто до переліку.
— А святих лічать? — здивувалася Настуня.
— Аякже! — Уляна згадала очаківського попа, який приїхав з Волині і постійно плутався у місцевому суржику, на місці русизмів вживаючи полонізми, і русифікуючі слова українські. — Лічать, але їх все одно виходить без ліку.
— Як це? — мала не зрозуміла маминого каламбуру.
— А так, — втрутився Степан. — Єслі долго моліцца, голова может отваліцца. Мені один знайомий батюшка казав. Якщо довго робити уроки, так само. Закінчуй вахту, будемо вечеряти.
Отак він зіскочив з теми, але розбурхана цікавість не полишала Уляну. В ліжку вона спробувала зайти з іншого боку, але знову завадила Настуня, яка ніяк не хотіла засинати, заплутавшись у одвічній дитячій дилемі «пити-пісяти». Ні, жити в одній кімнаті з дитиною — це просто шкідливо для нервової системи.