Зранку Уляна демонстративно надулася, але все одно не зсунула чоловіка з принципової позиції. Єдина поступка, якої вона врешті домоглася, лише заплутала діло. Бо на питання: «В якому ресторані зустрінемося?» — він відповів:
— Не в ресторані.
— А де?
— Побачиш.
— Ну, скажи, ну не будь таким… — вона взяла його за ґудзик сорочки.
— Все побачиш. Набереш мене, як відсудишся.
Ото й усе. І чого чоловіки такі вперті? Уляна думала про це весь ранок і справді ледве змусила себе зосередитися на судовому засіданні. Суддя не хотів заглиблюватись у справу, бо надворі світило весняне сонечко, а жінки на вулицях, в тому числі й адвокати, блискали колінками з-під коротких спідниць та розстебнутих пальт. Замість положень кодексу згадувався Янукович з його закликом «увікнути Україну» і подивитися на неї навесні, коли почнуть роздягатися жінки.
Але професія адвоката має свої переваги, і одна з них — неконтрольований робочий день. Бо жодне засідання ніколи не починалося вчасно, у жодній канцелярії не було порядку — а отже адвокати не відмовляли собі у приємності попити у робочий час кави, пробігтися по крамницях чи погуляти вулицями. І навіть пообідати з коханим чоловіком.
— Я закінчила, — повідомила вона Степана телефоном. — Де тебе шукати?
Він був без машини і чекав біля метро, в руках тримаючи пакет із супермаркету та букетик з маленьких трояндочок — саме таких, як вона любила.
— Ти навчився у Леона-кілера і тепер теж ходиш з кульками?
— Точно, — Степан вмостився на передньому сидінні, і у пакеті щось дзеленькнуло.
— Одна не дзвенить, — пригадала Уляна улюблену фразу очаківських чоловіків.
Він посміхнувся у вуса і простягнув їй квіти. Інтрига зростала.
— З якого приводу? — вона прилаштувала букет на торпеді.
— Бо я тебе люблю.
— А вчора?
— Що вчора? — не зрозумів він.
— Вчора не любив? — Уляні не подобалося, коли її мали за дівчисько та водили на кукані, і вона навіть чхнула від нервів.
Степан посміхнувся іще ширше:
— На здоров’я! Поїхали, тут стоянка заборонена.
— Пристебнися, — суворо звеліла Уляна замість подякувати за квіти. — Куди їдемо?
— По Перемоги, а потім на Дорогожичі.
— Дорогожичі? Ми будемо обідати в парку?
— Майже.
— Ну, добре, — вона ввімкнула першу передачу і обережно влилася у потік, краєм ока роздивляючись пакет, що лежав біля його ніг. Там вгадувалася пляшка шампанського та якісь згортки.
— Як пройшов суд?
— Та, — махнула рукою Уляна, — хіба це суд? Пародія, — і додала без паузи. — Слухай, не будь такою скотиною. Скажи, куди ми їдемо і що це все означає.
— Сюрприз, — знову посміхнувся він. — За двадцять хвилин побачиш.
— А якщо не доживу? Якщо помру від цікавості?
— Не помреш. Подумай про щось інше. Наприклад, про машини, які їдуть поруч, і які ти підрізаєш.
— Тьху! — Уляна натисла аварійку, вибачаючись, і справді зосередилася на дорожньому рухові, який останнім часом став просто нестерпним.
Проте, що далі від центру, то машин ставало менше.
— Тут ліворуч, — сказав він, коли проминули телевежу, а трохи згодом. — Праворуч. І десь тут паркуйся.
Вони зупинилися біля висотного будинку, який стояв неподалік парку із сакральним для кожного киянина рестораном «Дубки». Судячи зі стану майданчика, будівництво закінчилося зовсім нещодавно. Уляна роздивлялася усе це з-поза керма, а він тим часом вибрався з машини і галантно відчинив водійські дверцята.
— Ми ідемо в гості? Чому ти зразу не сказав? — запитала вона.
Степан якось непевно розвів руками. Вона витягла з-поза сидіння туфлі на підборах і, тримаючись за машину, перевзула човганці, в яких їздила за кермом.
— Може, і квіти не мені?
— Тобі, — запевнив він.
Вона поправила волосся, а потім обсмикнула пальто на стегнах.
— Ну?
— Ходім, — запропонував він їй руку, вільну від пакунка.
І вони пішли до під’їзду.
— Тут твої родичі живуть? — запитала вона, поки чекали на ліфт.
— Майже, — знову ухилився він від прямої відповіді. Ця таємничість вже дратувала не по-дитячому.
— Бо якщо ти хочеш мене з кимось познайомити, то треба було попередити, щоб я…
Новенький ліфт тихо і ґречно розчинив дверцята.
— Щоб я підготувалася.
— Як?
— Зачіску зробила.
Він нахилився і поцілував її над вухом: