Грипс, отриманий від Лемеша, командира УПА-Південь, що після Гурбів теж опинився на совіцькій стороні, містив наказ роз’яснювати бійцям особливості політичного моменту та тактичні задачі. Звісно, з воєнної точки зору в бою під Гурбами вони мали право вважати себе переможцями, бо, маючи лишень легке озброєння, прорвали оточення супротивника, озброєного танками, артилерією та авіацією. Але те, що в результаті совіти розстріляли майже сотню поранених і полонених, а з ними більше тисячі беззахисних мирних мешканців, зводило цей військовий успіх нанівець. Панічні чутки, військові колони, що безладно рухаються дорогами, СМЕРШ із наказом «зачистити територію» від націоналістів і невідомість попереду — усе це аж ніяк не піднімало бойовий дух повстанців, і Трійця усвідомлював, що виховна робота тепер є важливішою навіть за бойові операції. Саме тому, поклавши піклування про зброю та амуніцію на чотових, Трійця не заморювався проводити відповідні розмови з бійцями — іноді отак от у загальній лаві, а коли й з окремою чотою, ба навіть індивідуально, якщо бачив, що хтось із хлопців розгублений або пригнічений. Бо попри бойовий досвід вони й справді були лише хлопцями — рідко хто мав понад двадцять п’ять, зрештою, як і сам сотник. Але так чи йнак на війні б’ється не зброя, б’ються люди. Оно скільки совіти мали зброї у 41-му, а тікали аж до самої Москви.
Попри вітерець, що ворушив листя дерев, хлопці упрівали від зосередженості — а може, й від літнього сонця, що пекло просто у карки.
— Отже я ще раз запитую і знову буду запитувати: чи є хтось, хто хоче залишитися на цій стороні? Виходьте наперед зараз, бо як вже вирушимо, звороту назад не буде. Такий є наказ командування.
Жоден не ворухнувся, а тільки виструнчилися, міцніше притискаючи до себе зброю. Іншого Трійця й не чекав, бо до його похідної сотні зібрали з куреня Крука усіх нетутешніх. Трійця повільно, немовби викликаючи на відвертість, зміряв оком бійців. Четверо із сотні Довгого у справній німецькій формі, що її захопили, напавши на взвод тиловиків, який саме купався у річці. Голі німці бігли аж до Дубна, а вся чота відтоді хизувалася міцною зручною формою, щоправда не зовсім комплектною — штани довелося віддати товаришам, адже статут УПА не велів вдягати на себе цілком форму противника, щоб не вийшло плутанини. Якщо куртка німецька — штани та кашкет мають бути мадярські, чеські або совіцькі. Чи навпаки. Німецькі штани не особливо цінувалися у хлопців, бо були на помочах, а от куртки — зручної довжини, з багатьма кишенями — вважалися справжнім скарбом, не те, що радянські свитки. Трійця знав, що ця четвірка — з одного села в Карпатах, тому залишатися тут, на Східній Галичині не планує.
Далі, спираючись на кулемет, стояв Галина. Ким доводилася козакові та Галина, на честь якої взяв собі таке незвичне псевдо, можна було тільки здогадуватися — бо він не ділився подробицями власної біографії. Галина був колись чотовим у сотні Яра, але трапив під розжалування за те, що одного разу, коли заходив на ночівлю, пожалів хлопців, які поморилися дорогою, і не виставив доста стійкових. В результаті шуцмани змогли підійти непомітно і троє бійців впали у бою. Галина дуже переживав за свою помилку, прагнув спокутувати її, тому про його відхід не йшлося.
Борух, єврей з Бродів, колишній радянський партизан, що прибився до сотні під час походу на Полісся. Спочатку було усіх полонених партизанів розстрілювали, але згодом зрозуміли, що більшість із них насправді є мобілізованими, так само, як солдати. Взяти того ж таки Боруха. Жив у Бродах, вступив до радянського технікуму, а коли почався німецький наступ, разом зі своїм плем’ям тікав на схід, аж поки уперся у старий радянський кордон, через який НКВД не пропускало мешканців «визволених» територій — крім військових або партійних. Дарма жінки галасували, що німці убивають всіх жидів — дітей, старих, молодих — чекісти були незворушні, бо, певно, не мали нічого проти такого розвитку подій. Боруха з родиною пригрів місцевий недобитий греко-католицький священик, а потім таємними шляхами переправив у глухе поліське село. Ну а коли напосілися партизани, то вже поставили питання руба — або мобілізація, або ж саботаж, дезертирство та інші страшні слова, за які розстрілювали на місці. І тікати бідному єврею ніде — кругом німці. Отже в результаті червоний партизан Борух здався УПА у першому ж бою, і тепер тримався за хлопців руками й ногами. Разом з усіма ставав за командою «до молитви!», хоч і не хрестився. Навіть на Великдень їв крашанки, що приносили дівчата з села, христосувався з усіма охочими, і тільки вночі бурмотів рідним їдишем, а може й старозаповітним івритом якісь свої вибачення перед Богом. Його згорблена, зовсім не військова постать, завжди вирізнялася із загальної лави — і стояв він якось косо, немовби прислухався одним вухом до чогось позаду, і зброя мотилялася десь попід пузом, однак в бою за спини товаришів не ховався, хоч і вперед теж не ліз.