Поруч із Борухом виструнчився чотовий Дніпро, худорлявий, але жилавий східняк, який іще малим пережив голод, зненавидів совіти і з задоволенням здався у полон німцям на самому кордоні. Його відпустили додому ще тоді, коли був наказ звільняти українців, але до рідного Запоріжжя хлопець не дійшов, прибився врешті до УПА і став чудовим вояком, надійним та грамотним, закінчив школу підстаршин, і чота його мала найменші втрати. Чотового Дніпра сотник буквально вирвав з рук служби безпеки, коли десь там на терені викрили змову колишніх червоноармійців з метою здати бази совіцьким партизанам. Почалася повсюдна чистка лав від східняків та перебіжчиків. Трійця заступився був за Дніпра, бо бачив його у бою, крім того, він ніколи не любив СБ і не приймав їхніх методів. Втім, у ситуації зі східняками винні були не так есбісти, як виховники та місцеві бійці — дня не проходило, щоб східнякам не тицьнули в очі комсомольським минулим, не згадали Сталіна, не дорікнули окупацією Галичини, мовби це саме вони були її організаторами. Східняки так і не стали органічною частиною УПА, воювали наче самі по собі, а спроба організувати на базі червоноармійців Антибільшовицький блок народів виявилася невдалою — грузини, калмики, татари, росіяни, з яких він складався, не брали участі у партизанських діях, не злилися з українською масою, а воліли залишатися таким собі символом, який врешті розсипався з першими залпами гармат за обрієм. Східняк Дніпро перетерпів усю недовіру до себе, відчуженість, кпини і життям підтверджував, що об’єднання українців — це не далекі теорії, а цілком реальна річ, і тільки обмеженість простих хлопів та зарозумілість керівництва стають йому на заваді.
Трійця відчув, що й самому заструмився піт на спині під курткою. Літня спека відчувалася навіть у лісовій глушині.
— Спо-чинь! — скомандував він, бо не любив зайве тримати напругу у лаві. Для доброї розмови потрібен вільний мозок, а як він може бути вільним, якщо людина стоїть струнко. — Отже політичні обставини сьогодні є такими: упадок Німеччини неминучий, бо так само, як українці, на борню проти неї стають народи Югославії, Бельгії, Франції і навіть самої Австрії. Так само неминучим є упадок Радянського Союзу, бо це тюрма народів, де бунт — лише питання часу. І нашим завданням є перетривати цей час, але не просто перетривати, а залишитися боєздатним національним військом, щоб очолити українській народ у новій борні.
Сотник вимовляв слова повільно й чітко, роблячи довгі паузи, як і годиться говорити перед великою кількістю людей, щоб усі встигли тебе зрозуміти. Це вміння, як і багато інших, засвоїв вже під час старшинського вишколу, куди курінний Крук відрядив його одразу після переходу з ФУРу.
Очі Трійці зупинилися на другові Журбі, єдиному з сотні, що мав залишитися тут, під совітами. Але зовсім не через те, що так хотів. Пригода цього хлопця та його неофіційне прізвисько Півдупченко, або ж просто Півдупи, вийшла далеко за межі куреня. Про нього згадували у всіх навчальних таборах УПА-Південь, на кожному вишколі новоприбулих. Справа в тому, що Журба дуже любив дівчат. Звісно — хто з хлопців їх не любить! Втім свою схильність до слабкої і тому прекрасної статі Журба виявляв передусім язиком — любив похвалитися своїми подвигами, до речі, цілком реальними, тому що вояком був чудовим. Але оця слабкість до дівчат… Отже одного дня зайшли вони у село, стали постоєм, а ввечері, як годиться, місцеві активістки зібрали вечорниці — бо треба ж дати відпочинок хлопцям, які тижнями у лісі. Ну й Журба один з перших прибіг на ті вечорниці, чотового умовив, щоб на стійку не ставив, обіцяв, що потім відслужить. Прийшов, звісно, зі зброєю. В руках — для солідності — граната. А в хаті — столи, а на столах тарелі, глечики та макітри, а в них пироги, пиріжки, голубці, сметана, узвари, молоко, печеня. Щоб серце і живіт бійців трохи зігрілися. Дівчата у найкращому своєму вбранні, бо тоді такі відвідини українського війська в селі були як свято. Отож і Журба взявся до справи — одною рукою за пироги, другою до дівчат… а в ній граната. Заважає. То після того, як усі намилувалися на його сміливість, поклав її до задньої кишені, щоб не перешкоджала справі. Сидить оце разом із іншими хлопцями, а дівчата дивляться тільки на нього, бо усе козак встигає — і поглядом наділити, і посмішкою обдарувати, і словом зачепити, адже язикатим був нівроку. Але ж і дівчата постаралися — на столах стільки, що у животи не вміщається, хоч трамбуй. То й запрошують бійців набирати з собою, щоб і товаришам на стійці, які усіх охороняють, дісталося, та й собі поласувати… Ну Журба і радий старатися, бо чоловік має вміти і голодувати, і бенкетувати, інакше який з нього вояк? Пиріжки за пазуху, коржі у кишені. А коли мундир набив, давай у штани, а у задній кишені граната… Отже котрий він там за ліком коржик у кишеню пхав, невідомо, але почув раптом тихеньке «клац!»… І зрозумів, що це вона. Якийсь із смаколиків зачепив за безпечник і висмикнув його. Що робити? Вибух — за лічені секунди. Як витягати ту гранату — зашпортаєшся, та й куди її діти, коли до вікна не доб’єшся, людей повна хата. А якщо вибухне тут… Навіть говорити не хочеться, та й нема коли. Отже вмить Журба ухвалив єдино правильне рішення — а козак був, як сказано, не останній, сміливий, навіть відчайдушний. Підскочив він, немовби оце до вітру приспічило, і просто через стіл — до дверей. А сам посміхається, щоб дівчат не сполошити. В двері вискочив, крикнув: «Я на хвилинку!». Тут воно і рвонуло, просто у сінях. Хлопці думали — засідка поліцаїв, зчинився рейвах, піднявся алярм. Коли вискакують — Журба лежить у калюжі крові долілиць, стінки усі посічені вибухом, і жодного ворога навкруги. Хлопцю пощастило — чи то Бог зберіг, бо не за себе він піклувався, коли до сіней вискакував. Отже пошматувало його добряче, але головним чином — дупу, яка, як відомо, є найбільш м’язистою частиною людського тіла. Лікар Розенфельд, який випадково був разом із сотнею, зашив судини, сяк-так склав шматки, і в підсумку хлопець очуняв, згодом навіть повернувся до своєї сотні, щоправда ходив поганенько, тому у вилазки його не брали, а на вимаршах тримали здебільшого біля возів забезпечення. Зараз же він не йшов далі із сотнею Трійці, а натомість очолив місцевий кущовий відділ самооборони. Така вона — війна.