Той здивовано підняв брову:
— А звідки ви знаєте?
— Хлопці у таборі казали. Тому я вас і запам’ятав.
— Було таке, — кивнув Барвінський і наморщив чоло. — А у нас, до речі, теж служить Шагута. У третій сотні, кулеметником. Не родич?
— Шагута? А як звати?
— На жаль, не знаю.
— Він тут?
Сотник заперечливо похитав головою:
— Третя сотня лишилася на основних позиціях.
— Ну то перекажіть йому вітання з Бережанщини.
— Обов’язково перекажу.
І українські офіцери ще раз потисли руки.
* * *
— Д
е ти з ним домовився? — Уляна протиснулася слідом за Степаном через турнікет за огорожу фан-сектора — так називався обнесений парканом плац посеред Хрещатика, який завершувався величезним телеекраном та традиційною для Києва сценою на Майдані.
Сектор цей з’явився за кілька днів до відкриття Євро-2012 — футбольного чемпіонату, який влада урочисто оголосила «національною ідеєю українців». Преса писала, що це — найкраща фан-зона за історію чемпіонатів, якою Київ прославив себе навіки. А опозиція кепкувала з п’яних уболівальників, які дзюрили просто попід київські каштани, а точніше, з мера, який заявив, що у такій поведінці європейських гостей нема нічого страшного і закони гостинності понад усе.
Степан задер голову, щоб зорієнтуватися:
— Під екраном, тільки під яким?
Вздовж Хрещатика височіло ще кілька монструозних конструкцій з телевізорами.
— Ну, і як ми його знайдемо?
— Не знаю.
Була неділя, останній день чемпіонату. Фінал, у якому мали зустрітися збірні Іспанії та Італії. Тому вже з обіду, одразу після відкриття фан-зони тут було не проштовхнутися. Усі з ентузіазмом жлуктали пиво, і дивилися повтори голів чемпіонату на велетенських екранах. Уляна не дуже полюбляла компанії п’яних чоловіків, а надто враховуючи своєрідно потрактовані мером закони гостинності, тому намагалася триматися подалі від каштанів.
Коли збірна Італії несподівано обіграла німців і пройшла до фіналу, нова італійська родичка, як між собою звали вони Б’янку Шагуту, написала, що її бойфренд збирається на матч, бо не може пропустити історичної події. Щиро кажучи, слово «бойфренд» в устах ефектної, судячи з фото, ровесниці-італійки потішило Уляну. Значить, не тільки вона у своєму віці не спромоглася налагодити сімейне життя. «Ти в тренді», — відкоментувала, як завжди, цинічна Катька.
Ну а оскільки вже бойфренд їде, гріхом було б не передати раптово віднайденим родичам, чи як іще їх можна кваліфікувати, італійських сувенірів, чи якихось маленьких сімейних реліквій на пам’ять про діда Стефано-Степана Шагуту, якого вони так старанно розшукували.
За час листування інтернетом Уляна трохи засвоїлася із письмовою англійською, але усної геть не розуміла, як і більшість тих, хто вчився у школі та університеті. Тому відповідальним за зв’язок з італійським гостем було призначено Степана — по-перше, його портовий варіант англійської дозволяв зорієнтуватися у специфічній середземноморській вимові гостя, а по-друге, він як чоловік краще б порозумівся з іншим чоловіком, ще й уболівальником.
— Жалко, що я не родився сто років тому, — зауважив Степан.
Уляна витріщила очі:
— Це іще чому?
— У херсонській Централці до тридцятих років вчили італійську. І добре вчили. Зараз би спілкувався з ним. Як казала мама: вчися, синку, на старості, як найдеш.
— Це тобі було б… сто років! Точно, що «на старості», — засміялася Уляна. — Оце у нас із тобою була б любов!
— Навряд чи, — похитав головою Степан. — Якби я родився сто років тому, мені б випала Перша світова, за нею революція, потім громадянська війна, чи як тепер кажуть, визвольні змагання.
— А мені не подобається слово змагання. Якось воно по-спортивному звучить.
— Не перебивай. Потім колективізація і Голодомор. Потім тридцять сьомий. Далі Друга світова. Ще раз голод у сорок сьомому. Потім могли у Карпати заслати на війну з бандерівцями, а міг і сам в лісі опинитися… Скільки це виходить? — він подумки порахував. — …вісім… дев’ять. Дев’ять смертей на одну біографію. Більш ніж гарантія.
Уляна похитала головою.
— Ну, вижив же хтось. Он твій батько, наприклад.
Степан замислився:
— Ну, батько в Першу світову тільки народився. І потім, якщо він з Галичини — там голоду не було. Так що у нього може бути лише якихось п’ять-шість смертей. Курорт!
— Це страшне, — Уляну аж пересмикнуло від почутого, і вона притулилася до міцного чоловічого плеча поруч. — Як добре, що зараз мир.