Зовсім інші істоти — у костюмах та з «дипломатами» — населяли тепер її світ, і навіть клієнти у шкірянках, спортивних штанах та кашкетах не могли розвіяти чарів ділового Києва. Бо вони, так само як усі інші, приходили сюди на прощу, жертвуючи новим богам час, гроші та увагу, а тому слухняно пили каву, кидаючи до філіжанок по кілька ложечок цукру і запиваючи горілкою, щоб змити незвичний гіркуватий присмак з піднебіння. І навіть ціна за чашку кави більше скидалася на пожертву богам бізнесу, ніж на плату за напій.
Іноді Уляна зустрічалася зі старими подругами — чомусь переважно із філологинями — знову пила пиво з ужгородським коньяком, курила усе, що траплялося, слухала вірші та пісні під гітару зі зламаними колками. Це було нагадування про себе вчорашню, щоб іще раз оцінити нове життя, яке відкривалось попе-реду.
І саме в один з таких вечорів вона втратила контроль над собою.
Втім, це не мало значення. Вже не мало. Бо Настуня відкрила для Уляни зовсім інший Київ — Київ колясок та дитячих майданчиків, дитсадків, поліклінік та пісочниць. Мама, звісно, переконувала повернутися до неї, бо дитині краще біля моря та фруктів, та й взагалі, якщо вже так потрібна та робота, то чому б не віддати онуку бабусі (ха-ха-ха!), тебе ж якось виростила таку розумну, то чому її не вирощу. Звісно, Уляна не піддалася на ці вмовляння, бо відчула, що Київ — це те, що потрібно, це саме її розмір, фасон, її перспектива, і що важливо — вона вміщається тут разом із донькою. Дехто з учорашніх подруг вже намастив лижі до Варшави, Лісабона чи навіть Нью-Йорка, але їй пасувало місто Кия — і Дніпро, що омивав його від усієї нечисті, щоранку знов перетворюючи на святе місце, гідне прощі тисяч праведників.
Разом із тим, як зростала Настя, знайшлися нові подруги — мами одногрупниць із дитсадка. Найближче вона зійшлася з двома — сорокарічною Катькою, самотньою мамою розумника Ярика, та Вікою, мамою чорнявої Світовиди, яку усі називали Свєткою. Окрім дочки Віка мала ще й чоловіка, не першого в неї, проте відомого — власника колись відстійного, а віднедавна модного фаху історика і завідувача чогось такого історично-державного. До того, він носив знамените українське прізвище — Терещенко, хоча не мав жодного відношення до відомих цукрозаводчиків та меценатів. Позаочі їхню родину друзі звали Черешеньками — бо це схоже: Терещенки-Черешеньки.
На диво, дружба, скріплена «утрениками», санчатами, шмарклями та екскурсіями, виявилася найміцнішою. Адже усі ми проходимо цей шлях: спочатку ти –дочка Марії, потім перетворюєшся на окрему Уляну, а згодом дедалі частіше виступаєш у якості мами Настуні, поки остаточно на неї перетворишся та будеш готуватися до статусу бабусі якого-небудь Юрчика. Діти забирають в нас наше «я», і на те нема ради.
Отже мами Настуні, Ярика та Світовиди-Свєтки зійшлися у вітальні Катьчиної квартири на Подолі за пляшкою лікеру, святкуючи невідомо що — чи то весну, яку кілька тижнів тому приніс Великдень, чи то п’ятницю, старовинний жіночий день, а чи майбутні травневі, коли усі поїдуть кланятися землі на своїх дачах під Києвом, залишивши вулиці порожніми на радість бездачному населенню.
Двокімнатна квартира та відсутність чоловіка надавали Катьці вирішальну перевагу, тому зазвичай збиралися у неї, відправляючи дітей до Ярикової кімнати з комп’ютером у ній. Хай діти поспілкуються, зазираючи до монітора з-поза спин одне одного, як це зараз заведено у молодшого покоління.
Тоді між другим та третім келишками солодкого лікеру Уляна й розповіла про свою дорожню пригоду та несподіваного рятівника.
— Ух ти! Це просто романті-ік! — сказала Катька, наголошуючи останній склад на французький манер. — Є ще лицарі в Україні.
— Я тебе прошу, — заперечила Віка-Черешенька. — Хто, ти там казала, він? Моряк?
Уляна кивнула.
— Так у них в кожному порту жінка, а то й дитинка.