Уляна принюхалася. З напрямку найбільшого скупчення вітер доносив густий похмільний вихлоп.
— А й справді, панотче. Ходімте краще додому. Все одно Нагірна проповідь з цією публікою вам навряд чи вдасться. А от стати мучеником можливість є.
Священик звів очі до неба.
— На все воля Божа. Але ви маєте рацію. Серця їхні закриті для Божого слова. Я поспілкувався тут з кількома, так оцей капітан, дякую йому, ледь мене відбив. Вони відчувають свою силу, а людина у такому стані нічого не чує.
— У такому стані? — уточнила Уляна, картинно постукавши пальцями по горлу.
— І у такому теж, — сумно посміхнувся піп. Вони рушили тротуаром угору. — Знаєте, Нагірну проповідь все-таки слухали апостоли. Як вас звати?
— Уляна.
— Отець Дмитро.
— Ну, цей капітан міг би стати вашим апостолом.
— Без наказу? Навряд.
Уляна пирснула і придивилася до супутника уважніше. Сиве волосся велично обрамляло довгасте, цілком благообразне обличчя, але глибоко посаджені ясно-блакитні очі дивилися іронічно і навіть грайливо.
«Нічого собі святий отець!» — Подумала Уляна, а вголос запитала.
— А ви з якого патріархату?
— Бог один, — смиренно сказав піп.
— Бог один, патріархатів багато.
Священик хихотнув.
— У мене одна парафіянка, як побачить незнайомого отця, завжди підходить і просто в лоба питає: «Ви наш, чи з пархату?».
Уляна посміхнулася:
— То ви — не з пархату?
— Автокефальна українська церква.
— А хіба така ще є? Я думала, ви вже давно об’єдналися з Філаретом.
Вони завернули на Шовковичну і за півкварталу з поля зору зникла небезпечна публіка. Це вже знову був звичний і безпечний Київ, а точніше розкішні і помпезні Липки — найдорожчий його район.
— Філарет — відомий об’єднувач, — філософськи зауважив отець Дмитро. — Як він був від Москви митрополитом, то так об’єднував, що аж чуби тріщали. І тепер у Київському патріархаті знову об’єднує…
— А я у патріархатах не розбираюся, — щиро зізналася Уляна. — Мені, чесно кажучи, аби не москалі. Вам куди, наліво, чи направо?
— Мені на мітинг.
— Тоді направо. І мені теж туди, щоправда до машини. Але на тім мітингу проповідувати і справді ефективніше. Люди зовсім іншого ґатунку.
— Там не проповідувати, там слухати треба, — зауважив піп. — Там люди слабкі, і Бог говорить їхніми вустами.
Щось Уляні не подобалося у цьому протиставленні. Виходило так, що сильні завжди погані, а слабкі — добрі. Але треба ж і добру якось вчитися бути сильним. Тільки от як?
— У тому то і біда, що слабкі. Ви бачили цих пациків? А якщо їх напустять на мітинг? З того ж боку суцільні студенти і бібліотекарки. Вони їх повбивають.
— Бог оборонить, — переконано відповів священик.
— Думаєте, Богові аж так потрібна українська мова?
— Потрібна. Дуже потрібна. Бо до нас із вами Він говорить українською.
Щось у цьому простому формулюванні було таке, що Уляна на мить зупинилася.
— Тобто ви хочете сказати, що Страшний суд відбуватиметься без перекладачів?
Тут настала черга зупинитися і священику.
— Точно, — погодився він. — Здається, ви — юрист.
— Точно, — луною відгукнулася Уляна.
— Я теж за першою освітою — юрист. І тому скажу вам навіть більше. На Страшному суді нас із вами судитимуть за українськими законами.
— Не дай Боже!
Отець Дмитро засміявся. Щось у його посмішці було такого, що надихало говорити далі і обіцяло розуміння. Рідкісна, навіть унікальна риса.
— Я не ті закони, звісно, мав на увазі. Правову базу на цей випадок нам із вами готує зовсім не Рада і не практика Верховного суду. Її готують Сковорода, Шевченко, Леся, Франко і тисячі тих, хто разом з ними орав цю ниву сотні і тисячі років.
— Добрі законодавці! — й собі посміхнулася Уляна. — Можна тільки мріяти. Але щось мені ваші погляди мало нагадують релігійні канони.
— Ви просто погано знаєте релігійні канони. Бо канон і догма — це зовсім різні речі.
— Правда? — здивувалася вона. — А я не бачу різниці.
— Канон прогресує. Догма — ні. Ви знаєте, найскладніше у служінні — це проповіді. Не повірите. Інколи доводиться готуватися до звичайної промови більше, ніж до іспиту у семінарії. Бо у семінарії тебе слухають викладачі, професура, а на проповіді… Словом, ви їх щойно бачили.
— Бачила, — із сумом підтвердила Уляна
— Отже, сьогодні я провалився, — зітхнув священик. — І цей провал значно гірший, ніж перед викладачами семінарії.
— А може, тут просто неможливо було не провалитися?