— Іті зможаш?
Степан невпевнено кивнув.
— За гадзіну перевяжам і накладзем лангету.
— А що у мене?
— А у тєбє, — посміхнувся велетень-білорус, — пералом пляча і рваная рана. Но пєралом нібита зачинєний. Паглядзім. Ну і страсєннє мозгу. Гета як вядзецця.
— Спасибі.
Сів Степан вже без сторонньої допомоги і навіть провів очима лікаря й медсестру, які виходили з палати.
— Десятая норма харашо. Бєлий к’лєб давать будут, — почулося з сусідніх нар. — Скажі спасіба твоя задніца.
Степан повільно сперся здоровою рукою і обернувся. З-попід стіни до нього посміхався сухорлявий підстаркуватий кримець, укритий до пояса бушлатом.
— Чому задниця?
— Ні знаіш? А патаму ета твоя задніца сказал доктору, что ти імєєш ето... дистрофіка. Дистрофіка ти. Бєлий к’лєб получать нада.
Степан і собі посміхнувся. Тепер став зрозумілим сенс нещодавньої принизливої процедури.
— От бачите, інколи задниця говорить краще ніж обличчя.
— К’раще! К’раще! — засміявся кримець.
— Селям алейкум, Мустафа-бей — почулося від дверей, і у поле Степанового зору своєю м’якою блатною ходою заплив Васька Гуляй.
— Алейкум селям, Васічка.
— Живой? — нахилився гість до Степана.
— Не знаю, — чесно зізнався той.
— Живой-живой. — Васька обережно похлопав приятеля по здоровому плечу. — Ну і кіпіш ти подняв. Я тебе витягував, думав, жмур уже. А ти в палаті сидиш. Ну шо там у тебе?
Степан показав пальцем на лубок:
— Перелам, кажуть. І струс мозку.
— Струс, ето сотрясєніє? Ну то нічого. По всякому лучче, чим жмуриком. Од’єшся чуть-чуть. А поки пошакалім тобі натирку на тьопле мєстєчко.
— От’єсца. От’єсца, — почувся голос з сусідніх нар. — Єму бєлий к’лєб давать док’тор пісал.
— Бермек ьотмек. Давать хлєб. Правильно сказал? — Васька посміхнувся старому кримцю.
— Яхши сказал, — просяяв Мустафа. — Яхши. Вася киримли.
— А що Абель? — згадав раптом Степан і на запитальний погляд приятеля уточнив. — Ну, німець цей.
— А-а! — Васька посміхнувся широко. — З німцем тим самий главний номер вийшов. Више грабєжа. Розказують, його як одкопалі, бригадіри кинулись сапоги знімать. У нього сапоги такі жовті, модні.
— Модні, — підтвердив Степан. — Як їх тільки раніше не зняли.
— Так у тому ж і дєло. Один зірвали, взялись за другой. Тик-мик — не іде. Порєзали штаніну, а оно протез. Секьош? Протез аж до колєна. І сапог цей — просто шкура на дєрєвяшку набита. — Васька загиготів.
— А сам? Живий?
— Ага живий. Голова лопнула, як арбуз. Сам бачив. Я ж його піднімав.
— В воскрєсєньє мать-старушка к воротам тюрми прішла
Своєму родному сину пєрєдачу принесла... –
з високими східними переливами співав Мустафа-ага.
Це була його улюблена пісня — покладена на східний мотив сльозлива тюремна історія про те, як мати принесла передачу сину, а побачила тільки могилку, бо сина розстріляли.
Сусід по нарах був не по-табірному жвавим і попри жахливий акцент, вельми охочим до спілкування. І на диво зовсім не старим — всього лише ровесником сторіччя, хоч і виглядав на всі шістдесят. Однак на це існували вагомі причини: крім табірного харчу та шахтового повітря кримця їла гангрена — на лівій нозі вже не було пальців, і от щойно лікарі відрізали великий на правій.
У його житті це вже був не перший табір — двадцять восьмого року Мустафа отримав десятку по справі національних партій, але тоді, відсидівши, як кажуть, від дзвінка до дзвінка, усе-таки вийшов на волю. Сюди ж загримів у сорок четвертому, коли кримських татар виселяли з Криму. Тоді працездатних чоловіків розподілили між виробничими таборами, а до узбецьких степів вивезли помирати здебільшого безпомічних старих, жінок та дітей.
Мустафа з великою повагою і навіть трепетом згадував вождя свого народу Амета Озенбашли, з яким колись тягнув строк на будівництві Біломорського каналу.
— Амет-ефенді говоріт: К’ирим создался для свабоди, — тут він переходив на свою мову. — Азатлик! Міллєт. Ватан. К’ирим. Он говоріл, ми плакал.
Тихцем, озираючись на двері, він розповідав, як кримці піднялися проти совітів одразу після початку війни:
— Он думал, ми защіщать совєцка власть. Двацятий год у К’ирим к’лєб забрал. Один-два-три-четирі. Пять умєр. Каждий наш пять умєр. Мьортвий лєжит на уліца. Ми такой нє защіщать. Ми такой резать.
Степан за час війни начувся від товаришів багато різних історій, але цю слухав, немов якусь страшну казку.
— Амет-ефенді для Муслім центр говоріл — азатлік Кирим. Оні боялся. Свабода боялся. Стецько у Львов говоріл: азатлик Україна — гестапо арестовал. Стецько тюрма сідел. Мельнік у Кієв азатлик Україна гаваріл. Гестапо арестовал. Оні гаваріл Амет-ефенді тоже будєт сідел. Оні сідєл не хотєл. Тьфу. Я за сьвобода сідел. За азатлик сідел. Я за свабода ногі от’німать. Амет-ефенді сідеть. А оні боялся. Муслім центр боялся. К’орк’ак. Амет-ефенді не боялся. Я не боялся. Тьфу.