— Хєрово дєло. Он тебе хоче у бригаду Рязанцева опрєдєліть. Там тєбє кранти.
Рязанцев був колишнім капітаном НКВД, який трапив у полон і два роки вірно служив у німецькій поліції. Тепер же зі шкіри ліз, щоб виправдатися перед колишніми колегами-операми — бригада Рязанцева була передовою, бо десятники били людей смертним боєм, вибиваючи план.
— Чого зарано боятися? — філософськи відповідав Степан. — Подивимося.
— «Подивимося»... Дурак. Он же не просто так тебя опрєдєліт. Он же вказівку пряму дасть.
Степан тільки руками розводив — однією здоровою, другою в лубку.
— А я тебе кажу, під дохтура тебе нада падать. Дохтур не здасть.
Галя теж наполягала:
— Я з Ніколаєм Пєтровічем поговорю. Він не відмовить.
— Та я ж не лікар.
— Так і я теж не лікар.
— Я ж навіть курсів не закінчив, як ти.
— Ну може, санітаром. Може, у трупарню — там багато роботи.
І справді трупарям зараз роботи вистачало. Почався масовий мор новоприбулих — старих, хворих німців та гуцулів. Щодня по кілька разів можна було спостерігати, як четверо доходяг-санітарів витягують тіло чергового невдахи і кладуть просто неба на лаву, засипаючи усе навкруги вапном для знезараження. І як, оточений натовпом цікавих до видовищ в’язнів, трупоріз-австрієць Штайнер робить розтин, одночасно відповідаючи на різноманітні питання публіки, починаючи від простих про призначення того чи іншого органу, і аж до саркастичних, як, скажімо, звідки видно, чи був мертвий справжнім арійцем.
Австріяк-трупоріз підбирав собі санітарів з-поміж земляків, але невеличкий шанс давала німецька, якою Степан міг порозумітися. На цьому попередньо і домовилися — всюдисущий Васька брався «підкотити» з відповідними пропозиціями до Штайнера. З Шагути вимагалося тільки спромогтися на якусь подяку — втім, тут уже допомогти бралася Галя, яка мала доступ до багатьох речей, що на волі не коштували нічого, а тут були справжнім скарбом — як то мило, голки чи шоколад.
Проте усе змінилося раптово і, як це завжди буває, зовсім несподівано.
Зранку на роботу Галя вийшла з виразними слідами побиття на обличчі і навіть смугами саден на шиї. Провівши її поглядом, Мустафа-ага схилився до Степана:
— Нє нада Бистряков тібя смотрєть.
Хлопець і сам зрозумів небезпеку, а тому, як міг непомітно, зник з лазарету, пересидівши цілий день у Васьчиній каптьорці, де зберігалися інструменти і запчастини для нехитрого підйомного шахтового пристрою.
— Запив особіст, навєрна. Прайдьот. Он тока па запою буйний, — заспокоював гостинний господар.
— Еге. А без запою лагідний, — крутив головою Степан.
Увечері, коли вже достатньо споночіло, він вибрався надвір і зазирнув до вигрібу — хто знає, скільки часу особіст буде в запої, але якщо яма переповниться — з посадою точно доведеться розпрощатися.
Повний місяць добре освітлював майданчик за господарськими спорудами. Рівень рідини у ямі не був загрозливим, але Степан вирішив усе-таки попрацювати годинку-дві — хтозна, як складеться далі. Баддя тяжко хлюпнула об поверхню, і Степан притопив її за допомогою притороченого до дна мотуза, який дозволяв вправлятися з набиранням та випорожненням навіть однією рукою.
Журавель рипнув під вагою повної десятивідерної посудини, і Степан усім тілом навалився на врівноважений величенькою гранітною глибою важіль. Це було найскладнішим у роботі — підмита нечистотами основа журавля нахилилася в бік ями, і щоб винести вантаж за огорожу, доводилося боротися із силою земного тяжіння, штовхаючи інший кінець з усієї своєї зовсім не богатирської сили. І саме у такий момент найбільшого напруження сил Степан почув з-за спини:
— Спрятатца от мєня думал, гніда фашисская?
Степан завмер, притискаючи донизу важкий важіль. Баддя на задертому догори коромислі невдоволено захиталася. У темряві просто перед очима Степана з’явився особіст Бистряков. Перекривлене від люті та п’янки обличчя й налиті кров’ю очі, які зловісно виблискували у місячному світлі, не віщували нічого доброго.
— Думаєш, об’єбал Бистрякова, хохляцкая рожа? Как с етімі твоімі трємя біографіямі? — особіст впритул наблизив свої криваві очі до Степанових, і запах перегару в одну мить перекрив навіть сморід вигрібної ями та просяклої потом зеківської роби. — Бистрякова нє об’єбьош!