— Ти бачила? — перепитала Уляна в Ларунди, але та була під таким враженням від попередніх розповідей про маму з Португалії, що тільки рукою махнула:
— Та яка різниця? Аби документи не губив.
Опинившись з ним одного разу в ліфті, Уляна скористалася нагодою запитати, бо кульки займали досить багато місця.
— Речі, — коротко відповів Кілер, немовби це слово усе пояснювало. Добре вихована Уляна мусила перевести розмову на іншу тему, і не даремно, бо в результаті довідалася про нового працівника багато цікавого: наприклад те, що він має вищу технічну освіту, в радянські часи працював на секретному заводі. Саме цим, певно, і пояснювалася його підвищена притомність при виконанні своїх теперішніх обов’язків.
— Ну а що, — припустила Катька після того, як Уляна закінчила свою розповідь, — інженери зараз нікому не потрібні, бо рулять юристи та економісти. Крім того — вік. Куди йому дітися? От і пішов у кур’єри.
— Як каже мій чоловік, кожен має свої скелети у шафі, — зауважила Черешенька.
Уляна засміялася:
— Ну так, всі мають у шафах, а цей — у кульках. Носить свої скелети з собою. До речі, твій чоловік якраз по скелетах спеціалізується. Може, він знає, що це може бути?
— Ти ж кажеш, що він на секретному заводі працював? Може, це якась військова таємниця? Секретна зброя? — приєдналася гостра на язик Катька.
— Ой, дівчата, чоловік каже, що ніяких військових таємниць у совка насправді не було, що вони все крали у американців. А всіх дурили, що мають якісь страшні ракети. Каже, після війни почали усім розповідати, що росіяни радіо придумали, і паровоз, і рентген. А насправді це Сталін хотів прикрити викрадання технологій.
Вона долила усім лікеру, не дуже апетитного на вигляд, але смачного та духмяного.
— Смішно, — сказала Катька. — Леон-кілер з двома кульками у руках. А може він і справді кілер? У нього там пістолет і фікус. І Улянка буде його Матильдою.
— А може він бомжує? — припустила Віка. — У бомжів завжди кульки з собою.
— Та наче ні. У нього навіть дружина є.
— Дружина? — Катька розчаровано витягла губи. — Значить не бути тобі Матильдою. Такий шанс…
— Це точно.
І тут телефон в Уляниній сумці заспівав «Лібертанго», що означало дзвоник від невідомого абонента. Вона знехотя простягнула руку і натисла кнопку:
— Альо?
— Пані Уляна? — запитав хрипкуватий чоловічий голос.
— Слухаю вас, — сухо по-адвокатському відповіла вона.
— Це Степан Шагута. Ми з вами познайомилися на дорозі біля Голованівська.
— Ви? — Улянин голос сам собою потеплішав, від чого подруги одразу замовкли і нашорошили вуха.
— Так, я. А як ви тоді доїхали?
— Дякую, добре, — Уляна махнула рукою в бік дівчат, що просто-таки поїдали її очима, і вийшла до передпокою.
Чоловік на тому кінці набрав повітря, немовби зважуючись на щось:
— Пробачте, ви казали, що ви юрист. Можу я з вами зустрітися? Бо мені треба консультація.
— Авжеж. Коли вам зручно.
— Наприм… Наприклад, завтра. Нічого, що субота?
— Звісно. Із задоволенням.
Він не зовсім орієнтувався в Києві, і тому місце обрала вона — у затишному ресторанчику на Подолі, бо вирішила, що ритуальна кава буде виглядати жлобством, якщо ідеться про людину, що врятувала тебе на нічній дорозі. А вечеря в ресторані — це вже зовсім інше, можна про справу поговорити. Поклала слухавку та повернулася до подруг, що досі мовчки сиділи за столиком.
— Із за-до-во-лен-ням? — зробивши великі очі, перепитала Катька.
— Та ну вас! Людині потрібна допомога. Хтось вміє колеса міняти, а хтось — закони читати.
— Ну, це інша справа, — удавано-серйозно покивала Катька. — Зовсім інша. Так, Вікусю?
Та теж кивнула з серйозним виглядом.
— Тільки… — Уляна запнулася. — Малу мою зможеш взяти завтра на вечір?
Дівчата по-змовницьки перезирнулися:
— Зможу, — погодилася Катька. — І навіть на ніч.
Невелика зала ресторану була практично повною, як і завжди суботнього вечора. Уляна роззирнулася у пошуках вільного столика і подумки вилаяла себе, що не зарезервувала місце заздалегідь. Оце ж правду кажуть: людину можна вивезти з села, але село з людини не вивести.
Метрдотель суворим голосом поцікавилася:
— На вас чекають?
Уляна, щоб приховати розгубленість, мовчки зміряла її зверхнім поглядом, коли раптом почула:
— Пані Уляна!
З-за столика у кутку підводився худорлявий на обличчя, але досить міцної статури чоловік у бежевому светрі із блакитним комірцем сорочки над ним. Він практично нічим не нагадував ту темну постать з колесом напереваги, яка стояла перед очима вже тиждень. І мабуть, Уляна ніколи б не впізнала його, якби не привітна посмішка на обличчі та голос — той самий хрипкий баритон, яким розмовляв рятівник на нічній дорозі.