— Ти тільки не психуй, — Катька у будь-якій ситуації шукала раціональну складову. — В чому проблема? Наська? То я її до себе заберу, оце зараз виходжу по своє золото, то й твоє заразом прихоплю.
Катька жила неподалік від школи і працювала у пішій досяжності, а дві ноги виносять людину навіть тоді, коли безсилі чотири колеса.
— А як же… — почала Уляна.
— Що як же? Переночує у мене. Давай і ти приходь, переживемо стихію разом.
— Так у мене Степан прилітає.
— Коли?
— Завтра. Може, до завтра якось це розгребуть?
Скептична Катька гмукнула:
— Щось я не бачу тих, хто це буде робити. І сніг, судячи з прогнозів, не припиниться. Ну то що, прийдеш?
Уляна замислилася:
— Ти знаєш, мабуть, ні. Метро ж працює. Якось догребуся додому, візьму малій одяг, бо вона ж без зимових чобіт, і білизну, і все таке.
— Я тебе прошу! Що, я їй трусів не виперу? Не вигадуй, приходь.
— Ні, — твердо сказала Уляна. — Я зранку. Завтра субота, я вдягнуся, може, машину відкопаю, то зустріну Степана. Дякую тобі, Катрусю, ти — золото.
— Де тому золоту до нас! — хихотнула та. — Ну давай, якщо передумаєш, то я на тебе чекаю.
Але Уляна не передумала. Вона набрала Настуню і повідомила, що по неї з Яриком зараз прийде тьотя Катя, і що ночуватиме у них. А тій лише в радість — бо любить ходити в гості. Потім подивилася у вікно, де машини трохи просунулися вперед, і це дарувало надію на майбутнє. Може, якось воно розвидниться. Врешті-решт, є ж у Києві влада.
З такою примарною надією Уляна поринула у роботу — адже поспішати однаково не було куди. Хай трохи розсмокчеться.
Але не розсмокталося і не розвиднілося — хіба що, як казала бабуся, на більший дощ, а насправді сніг. Уляна просиділа до пізнього вечора, а за вікном було те саме — темрява, заметіль та фари, фари, фари. Інтернет показував червоним кольором усі без винятку вулиці, пробки оцінювали у десять балів — максимум, який може бути.
Катька тим часом забрала малу, про що й звітувала телефоном. Зараз вони вечеряли в домашньому затишку, а Уляні треба було ще невідь-як дістатися дому. Хоча чому ж невідь-як? У Києві існує метро, воно переважно під землею, і там снігу немає. А далі можна й пішки дочалапати.
Вулиця зустріла хурделицею, і вітер вилітав з-за рогу несподіваний та нахабний, як даішник на трасі. Сніг підло сипав за комір та набирався через верх у весняні короткі чобітки — бо на тротуарах лежали справжні кучугури. Людей на вулицях було мало, зате автомобілів не поменшало, вони по-черепашому вперто і з черепашою ж швидкістю греблися у білій каші на дорогах, викидаючи з-під коліс брудні струмені. Коли хтось починав ковзати на місці, із задніх машин вискакували водії і, незлостиво лаючись, виштовхували його на кілька метрів.
З салонів долинала гучна музика і голоси радіоведучих — адже треба було чимось розважатися.
— Який рахунок? — поцікавився хтось крізь відчинені двері, і Уляна пригадала, що сьогодні футбол.
— Поки по нулях. Яник їм допоможе.
А й справді, президент полетів до Варшави на футбол. Значить літаки літають? І завтра Степан прилетить. Скучила вже.
— Яник — то Яник, а мер? Він, сука, повинен зараз тут сніг розгрібати, а не на стадіоні сидіти.
— Кажуть, такого снігу не було сто років.
— А хоч би його ще сто років не було.
Вийшовши на проспект, Уляна побачила, як люди штовхають тролейбус. Обліпивши з усіх боків, чоловіки, жінки та діти намагалися зсунути з місця велетенську двосерійну машину, що завивала усіма своїми електродвигунами, наче пральна машина в режимі віджиму, проте ледь-ледь просувалася. Незрозуміло було, нащо це просування — адже дорога попереду нічим не відрізнялася від дороги позаду — та сама снігова каша, яка зв’язує будь-який рух, але люди уперто штовхали. Може, в цьому був якийсь спортивний інтерес, а може, одвічне людське прагнення перемоги — тут і зараз, незалежно від обставин.
Метро зустріло натовпом — попри пізній час люди тут юрмилися перед ескалатором, тупцяючи на місці, немов пінгвіни, вони й справді були схожими на пінгвінів, і не лише тим, що при кожному кроці хиталися вправо-вліво, а й тим, що були запорошені снігом та втягували голови поглибше у плечі, у благенькі весняні комірці курток та пальт. Попри армагеддон, що відбувався назовні, метро жило своїм звичайним життям — вахтерки сонно спостерігали за людьми, а байдужий голос у гучномовцях забороняв бігти по сходах, хоча куди тут бігти — натовп щільно займав не тільки стрічки ескалаторів, але й платформи. Народ буркотів, проклинаючи міську владу, яка не може прибрати сніг, а до всього ще й не здогадується додати поїздів у метро.