— Як гадаєш? — спитав він Уляну.
Вона знизала плечима:
— Та наче проїдемо.
— Тримай, — він вручив їй лопату і вмостився за кермом. Двигун радісно завівся, сповіщаючи, що готовий до виконання своїх обов’язків, але колеса крутилися на місці, здіймаючи фонтани снігу.
— Тьху, — Степан виліз назовні і зазирнув під дно машини. — Набилося під дно, вона практично лежить на ньому, — сказав він, обтрушуючи руки.
— І що робити? — посміхнулася Уляна. Чомусь їй це було весело.
— Чекати весни, — цілком серйозно відповів Степан. — Або трактора.
— Допомога потрібна? — почулося ззаду.
На дорозі стояв великий чорний джип, з тих, що вічно порушують правила і їдуть на червоне. З дверей визирав худорлявий хлопець у короткому тонкому пальті.
Степан зміряв його недовірливим поглядом:
— Ну, якщо зможеш…
— А куди ж я дінуся, — посміхнувся хлопець, і обличчя його несподівано стало приязним. — Тримай! — він кинув Степанові трос, що лежав у салоні напоготові, а сам сів за кермо і почав розвертатися, щоб зручніше було зачепити.
Степан нахилився до бампера, прилаштовуючи буксир, а тим часом джип вже завершив свій маневр, і пихкав вихлопною трубою, готовий до роботи.
— Дівчино, ви б відійшли, — почула Уляна над головою і обернулася. Поруч стримів високий хлопець в окулярах і лижній шапочці. Він говорив ввічливо, майже боязко, але Уляна послухалася і відступила убік. Високий тим часом присів до троса і одним рухом зачепив його за спеціальне кільце на чорному джиповому бампері.
Троє чоловіків працювали, як злагоджена бригада автомеханіків. Корячись сигналу того, що в окулярах, водій джипу проїхав трохи вперед, щоб трос натягнувся, а Степан тим часом зайняв місце за кермом. Знову загарчав двигун «Ланоса».
— Ганчірка є? — запитав високий.
— Ганчірка? — здивувалася Уляна.
— Ну так. Це ж ваша машина?
— Моя. А навіщо ганчірка?
Він подивився на неї згори крізь свої окуляри:
— На трос треба покласти ганчірку. Якщо порветься, щоб нікого не зачепив.
Уляна розвела руками, і тоді хлопець одним рухом скинув з себе куртку та кинув на натягнутий трос.
— Давай! — махнув він рукою
Джип заревів, смикнувся, потім ще раз. Куртка підстрибнула, і з її кишені на сніг вилетіло щось блискуче. І щойно Уляна вигукнула:
— Телефон! — джип вже рушив уперед, висмикуючи «Ланос» зі снігової пастки, як руку з солоним огірком із бутиля, з вискотом, скрипом та прокрутами. І десь між колесами, несподівано чорними на загальному білому тлі, одразу загубився сріблястий корпус мобілки.
За мить «Ланос» вже стояв на всіх чотирьох серед дороги і радісно блимав поворотником, що його, маневруючи, зачепив Степан.
Уляна прожогом кинулася до колії, що утворилася серед кучугура, намагаючись видивитися там загублений телефон, чи що там від нього залишилося. І на диво одразу помітила.
— Випав! — вона простягнула апарат високому хлопцю, що вже зняв з троса свою куртку і обтрушував її по-хлопському, б’ючи об коліно.
— Дякую. От йолоп! — відповів той і зітхнув.
— Пробачте, — ніяково посміхнулася Уляна.
— Та нічого, сам винен, — хлопець реагував на диво спокійно.
— Ви нас дуже виручили. Можна сказати, врятували.
— Та ну.
Степан тим часом відчепив від машини трос і тепер змотував його у кільце.
— Кидай в салон! — висунувся з вікна водій джипа. — Тут таких, як ви, ще багато.
— Дякую! — крикнув Степан, піднімаючи руку.
— Нема за шо, — джип газонув і поїхав геть, здіймаючи за собою хмару з диму та снігу.
Уляна провела його поглядом. А хлопець в окулярах вже вдягнув на себе обтрушену куртку та запхав до кишені телефон. Уляна ще раз кинула погляд на джип, потім на високого.
— Я думала, ви разом, — сказала вона.
— Та ну, — посміхнувся хлопець. — Зараз усі разом.
— Це точно.
Степан вже сидів у «Ланосі» і нетерпляче газував.
— Дякую ще раз, — посміхнулася високому Уляна.
І він теж сказав:
— Нема за що.
З неба світило сонце, люди ходили вулицями повільно, озираючись і посміхаючись. Настрій був дивний — немовби це не стихійне лихо звалилося на місто, а навпаки — невелике, несподіване свято. В салоні машини воно теж відчувалося. А може, справа була в тому, що Уляна скучила за Степаном, у тому, що в її животі тепер жила його часточка, і в тому, що вона його кохала.
— Я тебе кохаю! — сказала вона, притуляючись щокою до його плеча.
— Я теж, — відповів він, не відриваючись від дороги, бо машина на літній гумі поводилася примхливо. Втім, усе-таки просувалася в потрібному напрямку.