— Добрий вечір! — вона знехтувала допомогою метрдотеля і самостійно просоталася поміж спин відвідувачів до кутка, де її візаві вже відсував стільця, щоб зручніше було сісти. Уляна поважала ґречність, особливо коли вона не переходила у запопадливість.
— Добрий вечір. Я — Степан Шагута. Навєрно, ви мене не впізнали. Тобто, мабуть, не впізнали.
— Чому ж? Впізнала, — збрехала Уляна, вмощуючись зручніше. — І дуже вам дякую за допомогу. Без вас я, мабуть, і досі б стирчала на дорозі під Голованівськом.
— Та ну, не стоіт, тобто не стоїть.
— Не варто, — підказала Уляна, сховавши посмішку у кутиках губ. — Якщо вам зручніше, говоріть російською. Я розумію.
Він щиро засміявся у відповідь, від чого на щоках утворилися трикутні западинки:
— Ви пробачте. Я дуже люблю українську, але рідко користуюся. У нас, моряків, якось більше англійська в ходу.
— Навіть на судні?
— Аякже! Зараз екіпажі, як футбольні клуби — збірна з усіх стран.
Молодий кругловидий офіціант у довгому фартуху матеріалізувався над столом.
— Готови заказивать?
— Не без того, — Степан взяв зі столу меню. — Принесіть нам для початку пляшку білого вина, — він подивився на Уляну. — Ви будете м’ясо чи рибу?
Проблемний зазвичай вибір страв за його тактовної допомоги завершився повним успіхом, і офіціант розчинився у гаморі зали.
— Терпіти не можу обирати, весь час здається, що замовила щось не те, — зізналася Уляна.
— А мені весь час здається, що я щось упустив.
У нього була цікава українська — деякі фрази вилітали одразу правильно, немовби завчені заздалегідь, а інші переривалися через брак слів.
— У нас в Сибіру… — повів він далі.
— То ви з Сибіру? — здивувалася Уляна.
— Західного, — уточнив він, немовби це було важливо. — Так от, у нас їсти треба багато, бо холод. Тому в дитинстві я був страшним проглотом.
— Західний Сибір… — на свій сором Уляна не уявляла де це, однак те, що там і справді холодно, сумнівів не викликало. — А звідки ж тоді знаєте українську?
— Від батьків, — співрозмовник поклав руки на стіл, і вона ще раз відзначила, які вони міцні та жилаві. — У мене батьки українці. І потім я учився в Херсоні.
— У Херсоні? — здивувалася вона.
— Так, у Херсоні. Після армії друг заманив.
Уляна звела брови:
— То виходить, що ми з вами земляки. Я родом з Очакова.
— З самого Очакова?! О! Так це знаменитий порт. Правду кажуть, що в хорошую погоду з Очакова видно Південний Хрест? — мабуть, це був жарт, бо він широко всміхнувся, але Уляниної освіти не вистачило на те, щоб оцінити гумор. — А ви, кстаті, знаєте, що давним-давно в центрі Херсона була крєпость, від якої зараз залишилися тільки ворота. І вони називаються Очаківськими.
Географічно-історичний екскурс перервав офіціант, який приніс замовлене біле вино.
— Пріятнава, — побажав він, знову розчиняючись.
— Ви не повірите, за цим «пріятнава» українських офіціантів можна узнати в любом порту.
— Це від «смачного», — пояснила Уляна. — Як можуть, так і перекладають. Ой, пробачте, — схаменулася вона, висмикнула сумку з-під спини, куди завжди її припасовувала у кав’ярнях, бо любила постійно відчувати своє майно шкірою, і видобула з кишеньки візитівку. — Будь ласка. Так би мовити, підтвердження моєї професії. Ви казали, що потребуєте допомоги.
— По-тре-бу-є-те, — з насолодою, немовби пробуючи на смак, повторив він. Потім узяв картку і прочитав написане. — Уляна Балановська. Адвокат. Солідно.
Уляна скептично глянула крізь скельця окулярів, але одразу зупинила себе. Скептицизм треба було демонструвати тоді, на дорозі, з двома пробитими колесами в зубах.
— Отже, я можу вам допомогти? Бо ви мені змогли, слово честі, — вона щиро посміхнулася.
— Можете допомогти, — кивнув він. — Але це почекає. А для початку давайте вип’ємо за знайомство. Тому що вино ждать не буде.
Вони цокнулися і пригубили золотаве шардоне. Уляна відзначила, що цей моряк має гарні манери, бо не заливає в себе одразу весь келих. Крім того, він умів підтримати розмову — не замоложував, як це роблять самовпевнені дженджики, не нудив, як пенсіонери та начальство, але й не замовкав у пошуках теми.
— Отже я по-тре-бу-ю, — він зробив паузу, — вашої допомоги. Річ у тому, що в мене контракт з крюїнговим агентством.
— Яким агентством?
— Крюїнговим, — повторив він. — Агентством по найму моряків.