— Ще б пак! Я і себе здивувала. До речі, я теж не з тих, що накидаються на незнайомих чоловіків. Ну, це якщо ти не помітив.
— Помітив, — він повільно-повільно кивнув, і рука помандрувала далі.
Уляна соромилася своїх грудей через розмір, а точніше, відсутність розміру. Завжди приховувала їх, просто на підсвідомості. От і зараз зробила звичний рух плечима вперед, щоб зігнутися літерою зю, але раптом відчула щось особливе. Щось таке, чого не відчувала раніше. Гріх казати — здавалося, що під його руками груди самі по собі з’являються, немов виліплені руками скульптора. Уляна спочатку недовірливо прислухалася до цього почуття, потім захопилася ним, і плечі самі по собі розпрямилися, підставляючи для пестощів нові, ще не пещені ділянки.
Від цього руху блузка ковзнула на підлогу. Уляна знову смикнулася за нею.
— Не треба, — зупинив її Степан. — Я хочу тебе роздивитися.
— Було б на що дивитися, — машинально відповіла вона.
— Ти не розумієш.
Він присів навпочіпки перед нею і тепер пустив у хід вже обидві руки. Великі, такі, що, здавалося, можуть взяти у жменю всю її за один раз. Шерехаті та сильні, вони охоплювали тіло, немовби не вивчали, а й справді ліпили її, ліпили з нічого, з сухожиль та кісток, з комплексів та страхів, з розчарувань та сподівань. Тепер він був одночасно скрізь — і на стегнах, і на персах, і на спині, і на шиї, і на обличчі, на руках та животі. Вона подумки дивувалася — як це можна встигнути? Адже щойно якась ділянка тіла відчувала потребу, він одразу опинявся там, немовби вмів зчитувати сигнали зі шкіри.
Вона дивилася на нього і бачила тільки чорне з нитками сивини волосся, що схилялося перед нею. А тоді приєдналася до процесу, підняла ногу і пальцями торкнулася його тіла, відчуваючи, як воно напружується та наливається теплом.
Тепер Уляна поклала руки йому на плечі, а сама відкинула голову назад, відкриваючи всю себе назустріч цьому чоловікові. А він продовжував свої скульптурні вправи, дістаючись найпотаємніших куточків та найсокровенніших місць.
— Зачекай, — прошепотіла, чи то вже простогнала вона. — Я стулю штори, щоб не розважати сусідів.
Він на мить відсторонився, давши їй можливість підвестися. Але коли вона нахилилася через стіл, щоб зловити пальцями тканину фіранок, раптом обхопив руками за стегна, і не попереджаючи, не запитуючи, владно та впевнено нахилив тіло вперед.
— Не поспішай, — прошепотіла вона.
І він не поспішав.
А руки продовжували ліпити її тіло, завершуючи створення нового шедевру, що складався зі стогонів, зойків, зітхань та майже звірячого гарчання.
* * *
Який це кайф — їхати на пасажирському сидінні, відчуваючи на своєму коліні міцну чоловічу руку. Віднедавна Уляна мала змогу ловити його регулярно — Степан був аматором тактильних контактів і у будь-якій ситуації намагався торкнутися її тіла. Проте зараз на задньому сидінні вмостилася Настуня, і Уляна, пересилюючи себе, тихо протестувала, косила очима через плече. Проте Степан відступав хіба для того, щоб перемкнути передачу, після чого повертав руку на місце. Ця Степанова гіперактивність насправді і підштовхнула рішення відвезти доньку на літо до бабусі. Бо попри формальні жіночі протести вона дуже любила ці доторки. Її тіло, недолюблене та недооцінене від самого дитинства, одразу буквально вибухало пристрастю і поводилося абсолютно непристойно. А він безсовісно користався цим, переходячи межі то на кухні, то в машині, ба навіть у ліфті — адже вдома він з’являвся на правах гостя, і обоє весь час були під прицілом пильних Настуніних очей. У його ж орендованій «однушці» був шанс усамітнитися хіба вдень, коли Уляні вдавалося викроїти кілька годин під виглядом походу до суду.
Власне саме цю проблему вони переважно і вирішували, відвозячи малу до Очакова — Уляна твердо вирішила на цей час переселити Степана до себе. А проте були й інші резони, бо фрукти з дерева — зовсім не те, що з супермаркету, і сонце на пляжі світить інакше, ніж крізь вікно квартири. А дитині треба рости та набиратися сил, бо скоро вже до школи.
Додатковим щастям у цій подорожі було не вдивлятися у сіре полотно дороги, виглядаючи зустрічних та шукаючи обгонів, а з пасажирського сидіння спокійно поглинати безмежжя степів, покреслених випнутими лініями лісосмуг, занурюватися поглядом у соковите, м’язисте жито, перечіпаючись об жовте безумство ріпака, нанизувати на себе стьожку придорожніх квітів, що заплітається у збіжжя, немов вишиванка. І хоч Степан у місті водив не дуже впевнено — бо звідки у моряка з його багатомісячними рейсами водійська практика — але на трасі він міг дозволити собі трохи розслабитися. А вона слухала цвірінькання малої ззаду, відповідала на її нескінченні запитання і дивувалася сама собі — як такий великий кавалок щастя може вміститися у маленькій машині, що мчить дорогою на південь під гарячим травневим сонцем?