Подруги швидко викрили Уляну у її новій іпостасі. Бо, по-перше, що можна було вигадати тоді, забираючи Настусю від Катьки? Катька бачить все наскрізь — і туман в очах, і рухи, плавні та несподівано м’які, і запах шаленої ночі, бо якими ж парфумами його заб’єш, коли з кожної клітинки, з кожного куточка струменить щастя. Отже Катьці довелося зізнатися одразу.
— Моряк?.. — перепитала вона.
— Капітан, — уточнила Уляна.
— А скільки років?
І порахувавши, що старший майже на дванадцятку, підсумувала:
— Капітан вже не першого рангу…
Уляна навіть не образилася, тому що сама багато разів передумала усі бабські банальності — і про різницю у віці, і про те, що у моряків, мабуть, в кожному порту… і про відсутність родини, що аж ніяк не характеризує з позитивного боку… Але все це не мало жодного значення у моменти, коли його руки торкалися її тіла і знову робили диво — з бездушного і безформного шматка плоті ліпили шедевр, витвір мистецтва, доступний лише двом.
А тим часом дорога слухняно вкладалася під колеса, морозиво на заправках було по-весняному холодним та твердим, а кава по-зимовому гарячою та запашною. І коли у лісосмугах запінилися квіти акації, Уляна не витримала і попросила зупинити.
— Їж! — простягнула вона Степанові повні жмені білих суцвіть.
— Це? — здивувався він.
— Звісно.
— Їжте, їжте, — наполягала ззаду Настуня. — Мама усіх годує, а коли не сподобалось, то ображається.
Він засміявся і слухняно підхопив губами кілька білих квіточок.
— Не так! — Уляна одним рухом всипала йому до рота повну жменю. Адже смак акації можна відчути тільки у масі, коли зуби вичавлюють з неї достатню кількість солодкого, медового соку.
— Щось начебто трохи є, — промимрив він, немовби прислухаючись до внутрішніх відчуттів.
— Не «трохи начебто», а смак дитинства! — решту квітів вона з’їла сама. — М-м-м-м!
— Наші хлопці в Херсоні теж її їли. Зате у нас в Сибіру їли ялинки.
— Ялинки? — зробила великі очі Настуня.
— Точніше, сосни. Молоду хвою, яка тільки-тільки вибивається. Кажуть, добра закуска под водку.
Уляна недовірливо скривилася:
— До речі, хвоя українською буде глиця. А ти теж їв?
— Та ну! Ти ж бачиш, що я навіть акації не пробував, не те що сосну, чи як ти кажеш, глицю. Та й водку тоді не дуже пив, бо молодий був, більше на інших дивився.
— А ром пив? — поцікавилася Уляна.
Він знизав плечима:
— Ну а як же! Але це вже потім, коли ходив.
— А чому моряки так люблять ром? Він же гіркий.
— Гіркий? — Степан засміявся. — Ром солодкий. Наступного разу привезу тобі справжнього кубинського, некупажованого, щоб відчула.
— Солодкий? — не повірила Уляна, яка ніколи не пила рому.
— Солодкий, — кивнув він. — Може, даже солодший за твою акацію. Бо ром роблять з цього, як його, сахарного тростника.
— Цукрової тростини, — підказала вона.
— Точно, тростини. З неї роблять цукор, а з відходів — ром. Там тростина росте, як у нас бур’яни, накосив — і під прес.
— Та ну?
— От тобі й ну. А крім того він допомагає від цинги та морської хвороби.
— Від морської хвороби? — Уляна засміялася, відчуваючи себе абсолютно щасливою тим фактом, що ром, який вона вважала гірким та недоступним, насправді виявився солодким і від хвороби корисним, і пляшку такого рому він наступного разу привезе їй — справді їй. Привезе з плавання.
Отак без поспіху, із зупинками та розмовами, вони доїхали до маминої хати понад морем. Почувши машину, завзята, хоч і старенька Буська загавкала та побігла до хвіртки, брязкаючи ланцюгом. На поріг вийшла мама, подивилася з-під руки, немовби захищаючись від сонця і завмерла, не впізнаючи машини — адже Уляна не попередила, що приїде Степановою, та й про самого Степана не попередила. Ну а що тут попереджати — тільки на зайві розмови нариватися, на запитання, які не мають відповідей. І лише коли Настуня вискочила з машини та побігла обійматися до Буськи, мама підтюпцем рушила назустріч, усе ще підозріло вдивляючись у незнайоме авто.
Уляна відкрила дверцята і спустила ноги на рідну очаківську землю. Степан відкрив багажник і взявся вивантажувати торби. А поки мама обіймала та цілувала онуку, одночасно відганяючи собаку з її брудними лапами, він вже впорався з усім та, взявши до рук вантаж, повільно, неначе на далекий берег, зайшов на подвір’я.