Побачивши поруч із дочкою незнайомого чоловіка, мама заклякла на місці, не в змозі повірити власним очам.
— Мамо, це Степан, — без зайвих сентиментів сказала Уляна, а тоді обернулася до нього і додала вже лагідніше. — А це моя мама, Марія Святославівна, уроджена Ліщинська. Я тобі казала, що вона у мене справжня бандерівка, з Галичини.
— Дуже приємно, — посміхнувся він трохи ніяково.
Але мама не реагувала на ці слова і тільки переводила запитальний погляд з нього на доньку.
— То що, так і будемо стояти? — підштиркнула Уляна, і тоді мама врешті отямилася, забігала, заметушилась, як завжди, коли до хати приїздили гості, намагаючись зробити все одночасно, а якщо не зробити, то хоч би запропонувати, сказати, десять разів вибачитися, поскаржитися та поохкати. При цьому вона ще встигала раз по раз запитально позирати на доньку, яка замість відповіді промовисто брала Степана за руку.
Ну й, звісно, одразу за стіл. Бо де це бачено, щоб з дороги не погодувати? Тим більше — дитина, яка заморилася, бідолашна. І нікого не цікавить, що нещодавно їли, що морозивом заправлялися на кожній зупинці, що нема куди поспішати — бігом за стіл, бо прохолоне.
Уляна давно вже вийшла з підліткового віку, коли соромишся власних батьків, але все одно почувалася трохи незручно — втім, усі зараз почувалися незручно. Крім, звісно, Настуні, яка націлувавшись з улюбленою Буською, взялася інспектувати хату у пошуках минулорічних іграшок та несанкціонованих змін.
— Степане… пробачте, як вас по-батькові?
— Степанович. Але можна просто Степан.
— Ага. Ви звідки родом?
— З Сибіру, — зізнався він.
— Ой, пробачте, то може, ви по-нашому не розумієте, може, по-російськи треба?
— Мамо! — гримнула Уляна. — Степан вчився у Херсоні, у нього батьки українці. Ти ж бачиш, що він чудово говорить українською.
— Бачу-бачу. А батьки, кажете, українці?
— Так, з України.
— А як до Сибіру потрапили? На заробітки?
Степан насупив брови:
— Як у пісні. З Сибіру в Сибір. Тато після війни сидів у таборі біля Кемерова, а потім перебрався до Сургута.
— А мати?
— Мати в таборі народилася. Її батьки, до речі, як і ви, з Галичини.
— Ага… — мама сумно похитала головою. — Таке життя… То може вип’єте чогось? З приїздом? Га?
На столі з’явилися чарочки і бутельок з парутинським портвейном, який мама берегла для найшанованіших гостей. Ну ще б пак — дочка, яка ніколи не користувалася увагою протилежної статі і народила хіба що не від телеграфного стовпа, раптом з’являється зі справжнім чоловіком. Чим не привід?
Смажена риба, печена качка, голубці, плацинди — усього цього вистачило б на тиждень, однак до них обов’язково подавалися радянські делікатеси — сир та сервелат, якими Уляна у своєму київському житті наїлася по саме нікуди. Втім, маму не перевиховаєш.
Розмова за столом була дещо скутою, як це завжди трапляється із малознайомими людьми, тому швидко завернула на політику.
— Ой, доню, вінок на голову просто так не падає! Вінок — це справа мертвих. Це дуже поганий знак.
Уляна посміхнулася:
— Ну і слава Богу! Що йому погано, то нам на користь!
Уся країна вже другий тиждень переглядала ролик, де новообраному президентові на голову падає вінок — з одного боку, це було смішно, а з іншого — тут мама мала рацію — інфернальні символи несуть у собі небезпеку, і це відчуваєш навіть через монітор комп’ютера.
Проте Уляна у цьому вбачала навіть певну користь — адже нова влада активно демонструвала свою силу: і газові угоди з Росією в Раді протягла, з мордобоєм, з махлюванням, але все-таки, і російський флот у Криму залишила, і на звання Героїв для Шухевича з Бандерою замахнулася. А тут раптом зверху по голові — бабах! І люди одразу розуміють, що влада не всесильна. Приблизно так вона і пояснила зараз.
Степан мовчав, віддаючи належне маминим стра-вам та портвейну. Мала, як завжди, дзьобнула чогось з краю тарілки і втекла у своїх дитячих справах, а мама не вгавала:
— Ні, це ти дарма. А пам’ятаєш, з чого почалося? Коли пам’ятник, той що на купонах, розвалився? Мені тоді Полковниця одразу сказала, що це не просто так.
Вона зі своїм райцентрівським містичним мисленням надавала великого значення різноманітним знакам та прикметам, тому коли взимку, напередодні інавгурації нового президента на набережній Дніпра сам по собі розколовся пам’ятник засновникам Києва, одразу вирішила, що це дуже поганий знак для всієї країни і понад годину розповідала телефоном, що з цього приводу кажуть баби на базарі та пацієнти лікарні, де працювала медсестрою.