— Мамо, ну кого ти слухаєш? Безтолковницю? Цей пам’ятник не має ніякого символічного значення. Це ж просто бетонний бовван, біля якого фотографувалися весілля. Троє в човні, не рахуючи Либеді.
Мама несхвально покрутила головою:
— Бетонний-то бетонний, але пам’ятник! І люди його шанували.
— Пробач, — втрутився ввічливо Степан. — Як ти сказала, Безтолковниця?
— Сусідка, — махнула рукою Уляна. — Її чоловік був підполковником. А усі кажуть на неї Полковниця, бо Підполковниця — дуже довго.
— А Безтолковниця — коротше?
— Ближче до істини. Це я, коли була мала і не розумілася на військових званнях, так її звала.
— Уляно! — несхвально насупилася пані Марія. І повернулася до перерваної теми. — А двері до Ради, які перед «ним» самі собою зачинилися, та й не просто так, а на інавгурації, це ж хіба дрібниця? І от тепер вінком привалило. Це не може бути просто так!
Вона уникала слова «президент», і до вульгарного «презик» теж не опускалася, тому казала просто «він». Щоб не накликати лиха.
Очаків — мабуть, наймістичніше місто України. З самого дитинства Уляна звикла до розмов на тему «йому пороблено», «їй наврочили», «це поганий знак» і тому подібного. Знала, що таке «уроки» — і не шкільні, а справжні, ті, що люди роблять одне одному. Засвоїла техніку безпеки — незнайомих предметів до хати не нести, руками не торкатися, якщо, не дай Боже, на подвір’ї невідь-звідки розлита вода чи щось посипано — не переступати, а обходити десятою дорогою, носити за підкладкою англійську булавку, тримати дулю в кишені, плювати через плече, обходити «собачі ворота», які утворюють електричні стовпи з підпорками, звісно, не повертатися з півдороги, не передавати через поріг — і ще десятки й десятки правил, які регулюють життя людини у просякнутому містикою Очакові. Сусіди там робили сусідам, тещі — зятям, свекрухи — невісткам. Постраждалі та зурочені ходили до бабів відробляти, викачувати яйцем, відливати водою та воском, відшіптувати, відговорювати, відмолювати, а після того знову ворожили, приворожували, замовляли та чарували — і так без кінця. До жінок вночі вчащали покійні чоловіки, домовики та інша нечисть, від якої потім робили аборти. Чоловіків, на яких у районах завжди дефіцит, зводили коханки, і покинуті дружини у відповідь розпочинали цілі магічні війни. І головне, що усе це безупинно обговорювалося на базарі, у лікарні, в магазинах, просто на вулиці, або через паркан. Звісно, у такому середовищі люди гостро сприймали усі незрозумілі події в столиці — і руйнування того ж таки пам’ятника засновникам Києва, і двері до Верховної Ради, які самі собою зачинилися перед новообраним президентом, а от тепер і вінок, що впав йому на голову під час ритуального покладання квітів 9 Травня. І якщо Улянині колеги просто передивлялися відео в інтернеті, щоб зайвий раз посміятися, то тут очікували на Апокаліпсис, і ніяк не менше.
Уляна слухала маму, а сама дивилася, як методично Степан спустошує тарілки. Воно й не дивно — холостяк, та ще й моряк, а яке на суднах харчування? «Треба буде записати собі маминих рецептів», — майнула думка.
— От побачиш, Ляночко, просто так це не минеться. Польського ж президента вбили?
— Мамо, це була аварія літака.
— Знаємо ми ці аварії. Кагебісти вміють усе організовувати. Хіба ні?
— Та хоч би вони й нашого вбили. Нічого страшного. Чим владі гірше, тим людям краще, так, Степане?
Той мовчки кивнув.
— Ага! Вб’ють його, аякже! Це такий кліщ, що як увіп’ється, то не відірвати, тільки з кров’ю, — філософськи зауважила мама і тут-таки помітила, що тарілка гостя злочинно спорожніла. — Давайте ще голубців підкладу?
— Дякую, загодуєте ви мене до смерті.
— Та де там? Від пари голубців ще ніхто не вмирав.
Крекнувши, він приречено взявся за нову порцію.
— Ой, як я люблю, коли людина добре їсть, бо моя оце з дитинства над їжею носом крутить, оце ж і виросла така, у чому тільки душа тримається, глянуть нема на що…
— Мамо! — гаркнула Уляна. — Що ти мелеш?
Степан посміхнувся у вуса і, відклавши виделку, обійняв Уляну за стан.
— А що я мелю? Я ж нічого не сказала. Тільки що в дитинстві. Так це ж хіба що?
— Мамо!
— Я піду покурю, — підбив риску під дискусією Степан. — Звиняйте, але маю вже таку погану привичку.
— Та куріть на здоров’я! — бовкнула вчергове мама, сплеснувши руками.
Уляна, хоч і розлючена цими ідіотськими зауваженнями, все-таки промовчала, опустивши очі, а коли підняла їх, побачила, що мама прикипіла поглядом до дверей вітальні, в які вийшов Степан.