— Як це? — розгубився Ліщинський.
— А так! — Степан підморгнув і ляснув друга по плечах. — Бо з цим папірцем ти — це я. Степан Шагута. І ніхто ті не займе. Усе по закону. І жінка дасть сі спокій.
Софійка спантеличено дивилася на чоловіків, несила осягнути такої ідеї. А Степан не вгавав:
— Покажи свого документа!
Святослав поліз до кишені і витяг польського паспорта.
— Алє-є оп! — Шагута висмикнув з рук приятеля книжечку і театральним жестом вказав на Святослава. — Шановне паньство! Маєте перед собов Степана Шагуту, капраля войська польськєго, звільненого з полону совіцькою владою. Як прийдуть — покажеш оцю цидулку, і до відзення. Хай шукають Ліщинського деінде.
Святослав нарешті зрозумів, про що йдеться, і насупився.
— А ти?
— А що я? — легковажно перепитав Степан. — Мене тут гет усі знают. Я ж міг ту цидулку згубити? Міг же. А сусіди підтвердять, що це — я.
— Дякую. Але...
І тут Софійка у свою чергу оцінила задум та прикрила чоловікові рота долонею:
— Жодних але!
— Слушно, — погодився Степан. — Жінок тра слухати. От і моя мама просять твою маму, пані Марію, приїздити до нас у гості якнайскорше. Будемо раді.
— Зачекай. — Святослав струснув головою. — Ти хочеш сказати, що я можу привезти маму сюди?
— Так, — замість господаря відповіла Софійка. — Я говорила з пані Мартою ще звечора.
Святослав уважно подивився на дружину:
— Ви змовилися?
— Жінки! — розвів руками Степан. — А я гадав, що це я все вигадав.
Замість відповіді Софійка знову притислася до чоловікових грудей:
— Повертайся скорше. Знаєш, як ми чекатимемо! Я і Марічка.
Шагута тактовно відвів очі кудись за обрій.
— Я скоро, — пообіцяв Святослав. — Доньку бережи.
Софійка піднялася навшпиньки й ніжно поцілувала чоловіка.
Потім був міцний потиск руки гімназійного приятеля — немовби у одному рухові висловлено усі почуття, що охопили душу: і вдячність за те, що прихистив родину, і піклувався про нього — бо хто ще зараз віддає належне гімназійній дружбі? — і сподівання на краще, на те, що до весни якось протримаємося, а далі буде видно, і чоловіча ніжність, що залишається десь на споді душі… багато може міститися в одному потиску руки такого, що несила передати словами, бо чим по суті є слова, як не лушпинням справжніх почуттів.
Сніг на нечищеній вулиці зарипів під ногами. Святослав, не озираючись, попрямував до околиці. Надто багато лишав зараз тут, щоб мати сміливість озирнутися. Наразі належало вибратися до уторованого шляху, повернути на Бережани і сподіватися, що хтось підбере хоч би до Урмані — великого села, звідки дістатися до міста було значно простіше.
Повертатися без клумаків на плечах та дружини з дитиною, які щохвилини застрягають у заметах, було простіше. Сонечко сліпило, відбиваючись від незайманого снігового насту, кущі стояли кучугурами, позначаючи шлях зліва від дороги і жодною гілочкою не випинаючись над зимовою ковдрою, а дерева ніби підморгували з-під білих пухнастих шапок, які подарувала їм щедра цьогорічна зима. Святослав навіть не помітив, як дістався берегу Східної Золотої Липи, де широка оболонь раптом звужувалася і у найвужчому місці понад річищем було зведено міст.
Тепер замети на перемерзлій кризі до краю заповнили проліт, залишивши посередині лише малюсіньке віконце. Але усе це — святково-білий сніг, мережане дерев’яне поруччя з бурульками-дзвіночками, віконце у кучугурах, немовби вічко у якийсь інший світ — створювало такий світлий, майже святковий настрій, що Святослав навіть по-хлоп’ячому з’їхав з невисокого берега на лід, піддавшись раптовому порухові душі. А може, це була просто радість за Софійку з малою, яким зараз тепло і затишно, ситно та надійно у Шагутиній хаті.
І раптом вдалині щось загуло, немов серед засніжених берегів з’явився звідкись правдивий хрущ.
Хлопець нашорошив вуха, а потім, зрозумівши, що це насправді за хрущ, рвонув уперед берегом, а тоді засніженим путівцем. Бо впізнав звук двигуна автомобіля. Поза сумнівом, десь недалеко попереду торохкотіла машина. Якщо вже щастить, то гріх не скористатися — і Святослав наддав ходу.
Звісно, машина могла їхати десь інде, водій міг не зауважити попутного пасажира або й просто зігнорувати його. Але пробігтися по снігу для молодого, сповненого сил та надій хлопця — хіба це складно? Як не доженеш, хоч зігрієш ся, як казали у гімназійні часи.