Дійсно, навпроти пам’ятника «Галі на палі» красувалася сцена, перед якою парканом було виокремлено ВІП-зону. Під променями серпневого сонця там упрівала невеличка купка офіційних осіб — депутатів, дипломатів та інших підневільних чиновників у парадних костюмах. Місця їм виділили явно забагато, тому попри високий статус і поважність, скупчені під сценою люди виглядали жалюгідно, збившись у кутку неспіврозмірно великого загону, наче отара овець. Перед парканом, спираючись на прапори, сумувала хіба що лиш трохи чисельніша група професійних прапороносців, журналістів та просто роззяв.
— Цікаво, українські прапори їм руки не печуть? — Степан кивнув у бік мітингувальників. — Вони ж, мабуть, їх вперше у житті тримають.
— Нічого, хай звикають, — злостиво посміхнулася Уляна. — Це вони раніше за проросійського опозиціонера стояли. А тепер за українського президента.
— Ні, насправді вони й тоді стояли за гроші, і зараз, — уточнив Степан.
— Тим більше, хай терплять.
На сцені за круглою трибуною з’явився Президент зі своєю фірмовою посмішкою ідіота. Група підтримки ожила і замахала прапорами.
— І йому теж незручно. Стільки років проти цих прапорів боровся, — Степан посміхнувся самими кутиками губ.
Уляна знизала плечима:
— А я гадаю, що коли він має інстинкт влади, а він його точно має, пам’ятаєш, з якою мордою на інавгурації ховав у кишеню посвідчення? — Степан кивнув. — Значить має розуміти, що у незалежній країні він — Президент. Тобто перша особа. Рівня і Обамі, і Путіну. А без незалежності буде просто московський холуй. Яких тисячі.
— Ти оптимістка, — підсумував Степан.
— Так, — Уляна була цілком серйозною, немовби переконувала сама себе. — Я оптимістка. І не буду кричати «пропало всьо» тільки тому, що президентом вибрали не того, кого я хотіла. Тим більше, що сама не знаю, кого хотіла.
— Будеш слухати промову?
Вона посміхнулася:
— Я оптимістка, а не мазохістка. Ходімо краще десь на каву.
Вільних місць у кав’ярнях було доста — мало хто з приїжджих роззяв розумів київський кайф неспішного кавування. Уляна повередувала трошки, переходячи із закладу у заклад, але врешті знайшла те, чого хотілося зараз — затишний столик у закутку, тиху музику і аромат меленої кави.
— Мені, будь ласка, капучіно, — замовила вона.
— Для мене американо, — сказав Степан і коли офіціант, цибатий київський «мальчик», пішов виконувати замовлення, додав. — Бачила б ти, з яким обличчям американо приносять у італійських кав’ярнях.
— А польську каву? Або цю страшну, фільтровану по-німецьки?
— Такого у них взагалі нема. Зате є така, що на ковток не вистачає. Як наркотик. Я навіть еспресо не розумію — що його там пити. Я ж у Сибіру виріс. А у нас там п’ють чай. Відрами п’ють. Знаєш, як говорять? «Чай не пйош, откуда сіла. Випіл чай, савсєм ослаб».
Уляна посміхнулася:
— Невже кави зовсім немає?
— Ну як тобі сказати. У нас було «кофе». Така світло коричнева каламутна бурда. І наливали її у столовках з чайника у стакани. Мама для батька чудом іноді доставала справжню і молола її вручну, але мені не давали, бо малий був.
Наче навмисно, щоб довести кавові переваги Києва перед далеким Сибіром, саме у цей момент повернувся офіціант із двома чашками темного напою з бежевою пінкою та мигдалевим печивом від закладу на блюдцях.
— А як виріс, теж не давали?
— А як виріс, то батька вже не було. Помер, коли я вчився у п’ятому класі. Табори, знаєш, здоров’я не додають.
— Дякую, — відпустила офіціанта Уляна та провела поглядом його астенічну постать із по моді обвислими на заду штанами. Потім, неначе для контрасту, поклала долоню на міцну чоловічу руку поруч. — Ти любив батька?
— Це складно… — Степан замислився. — Він помер, коли я ще підлітком був. У такому віці хлопці ще батька не дуже відчувають. Суворий, вимогливий, що там іще… Я більше з маминих розповідей про нього знаю. Вона говорила, що як носила мене, батько був упевнений, що буде син і одразу сказав, що теж буде Степаном. Вона питала: «А як буде дівчинка?», — а він співав: «А як буде хлопець, буде воювати, а як буде дівка, то вижену з хати». Мати дуже ображалася, бо, як усі жінки, хотіла доньку. Але вийшло усе по-його.
— А чому саме Степан? Родове ім’я?
Степан стенув плечима:
— Не знаю. Він по батькові Осиповичем був. Степан Осипович.
— Йосипович, — автоматично поправила Уляна.
— Та ні. Мама завжди говорила саме Осипович. Казала, що на Галичині кажуть Осип.