— Гуманно, — недобре всміхнулася Уляна.
— Як і все тоді. Я на кордоні служив. Тут Туркменія, там Афган. Наші туди — ми їх прикриваємо, наші звідти — ми їх зустрічаємо. Війна по повній формі. Тільки без медалей і статусу учасника бойових дій. Вони і справді відпустити не могли, у нас якраз почався сезон, пішли каравани з опієм. Я вже потім на могилку з’їздив.
— Як же ти все це пережив?
— А що я? Якось пережив. Знаєш, коли нічого не можеш зробити, воно якось легше. Правду політрук сказав. Одне слово, на наркотики не сів, в дурку не попав, не спився, як багато хто з хлопців. Дембельнувся з другом із Херсона. Він мені каже: давай разом в мореходку. А куди мені? В Сургут? А тут море, романтика. Попрацював у порту. З другої спроби вступив. А потім на дорозі біля Голованівська зупинився допомогти одній дівчинці, яка примудрилася пробити два колеса, — з цими словами він жартівливо дав маленького щигля по носі, неначе дитині.
Однак це зовсім не розвеселило Уляну.
— Це страшно, — зітхнула вона.
— А щоб не було страшно, ходім іще гулять, — підсумував Степан і махнув офіціанту. — Общитайте нас, пажалста.
Юнак швидко приніс шкіряну течку з чеком.
Якось так одразу встановилося, що рахунки у них оплачував чоловік. Звісно, коли був поруч — у ресторані, кав’ярні чи супермаркеті Степан завжди твердою рукою підсував до себе чек і витягав з гаманця гроші. Вони жили разом вже більш ніж два місяці і за мовчазною згодою участь чоловіка у спільному господарстві відбувалася саме у такій формі. Це було зручно, бо Уляна завжди могла регулювати пропорції фінансування, просто запросивши або не запросивши його до магазину. Це було комфортно, бо дозволяло уникнути принизливих, як на її думку, розрахунків та передавання грошей один одному.
Розплатившись, вони рушили Хрещатиком до Бессарабки. У святкові дні, коли перекривали рух транспорту, Хрещатик виглядав особливо незграбно. Широчезна, до ста метрів упоперек вулиця із громіздкими старими будинками панувала над потоком пішоходів, який повільно просувався серединою, утворював запруди побіля клоунів, музик та продавців святкового непотребу, але все одно не міг заполонити вісім смуг проїжджої частини.
На відміну від Хрещатика, бульвар Шевченка у спекотні літні дні просто закликав прогулятися центральною алеєю нагору до однойменного парку. Може, справа була ще й у тому, що Уляна п’ять років провчилася в університеті і, як кожен його студент, небезпідставно вважала ці місця «своїми». Ще під час навчання вона із подивом з’ясувала, що кияни люблять гуляти пішки і не тільки центром. Цілком нормальним явищем для них було у гарну погоду пройтися з роботи додому, витративши на це задоволення годину-дві. Звісно, на подібні рекорди Уляна не наважувалася, але бульвар, парк, ботсад та прилеглі вулиці витоптала свого часу власними ногами дуже ретельно.
Степан, як і кожний здоровий чоловік, без проблем міг пройти велику відстань, але особливого задоволення від цього не отримував.
— Розумієш, моряку у рейсі гуляти нема де, — пояснював він. — Усе судно — кілька десятків метрів. І ти на ньому місяцями. Тому всі ходять палубою сюди-туди, круги намотують. Бо інакше інвалідом на берег спишешся. Хіба у портах походиш так, щоб надовго вистачило.
З боку парку почувся гомін. За кущами виднівся чималий натовп, що юрмився біля пам’ятника Тарасу. Але на відміну від строкатого святкового Майдану, тут переважав білий колір. Над людьми рясно майоріли білі та синьо-жовті прапори, і Уляна раптом зметикувала:
— Це ж мітинг опозиції. Ходімо, подивимося?
— Ходімо, — стенув плечима Степан. — Владу подивилися, треба й опозицію подивитися.
Люди зібралися на центральних алеях, а постамент пам’ятника Шевченку правив за сцену. Більшість мітингувальників були вбрані у вишиванки. А біля мікрофону стояла усміхнена лідерка опозиції.
— Любі мої! — почала вона завченою фразою.
— Щось їх небагато. Не більше, ніж там, — Степан кивнув у бік Майдану.
— На жаль, — погодилася Уляна.
— І з прапорами, здається, такі самі стоять.
Уляна мусила і тут погодитися. Бо кислі обличчя прапороносців викликали однозначні асоціації.