— А що ти хочеш? — розвела руками вона. — Це ще на виборах відпрацьовано. Навезти людей, виступати перед ними і радіти, що тебе підтримують за твої ж гроші. Просто «кеш енд керрі», плати і забирай. Ну їх! Гидко дивитися.
Вони вибралися з парку та рушили вгору до ботсаду.
— А я, до речі, в рейс іду, — навмисне недбало, ніби мимохідь зауважив Степан.
Уляна відчула, як з грудей щось раптом опустилося у живіт. Щось важке і холодне. Вона ішла мовчки, намагаючись зрозуміти почуте.
«От і все, — зауважив суворий голос всередині. — Фініта ля комедія». «А чого ти чекала? Він же моряк, — вторив інший, противний і рипучий. — Капітан вже не першого рангу. Пожив у тебе, поки нову роботу знайшов, і тю-тю».
— Коли? — Уляна облизала пересохлі губи.
— У вересні. Ми виходимо з Пірея, з Греції. Туди — літаком. Справи прийняти, те-се.
— Надовго? — спитала вона і сама себе вкусила за язика. Ну навіщо таке питати, ти ж сама знаєш відповідь? Теж мені, Ассоль знайшлася.
— Місяців на шість, — відповів він безтурботно, неначе ішлося про поїздку на Троєщину.
— А потім? — знову вирвалося в неї попри стиснуті губи.
— А потім буде видно. Ми, моряки, люди забобонні, намагаємося далеко не загадувати. Така робота.
«У нього така робота, — повторив противний голос всередині. — Така робота. І таких, як ти, у кожному порту. Перекантуватися між рейсами». «Ну то й що? — заперечив другий, суворий. — Що тобі, погано було, коли він з тобою кантувався? Скільки ти вже без мужика?». «А ти істерику йому закатай, — втрутився противний. — Заплач. Скажи, що не можеш без нього. Раптом він зрозуміє, пожаліє тебе і залишиться».
— Тільки спочатку дай мені свій контракт почитати. — Уляна ковтнула сухим горлом і спокійно, можливо аж надто, подивилася на чоловіка, — бо ваші крюїнгові агенції — ті ще хлопці.
Степан розсміявся і міцно обійняв її за талію.
* * *
Під колеса неквапно вкладалася знайома дорога до Пліхова. Павло приловчився їздити туди по базарних днях, коли легше було знайти попутного воза — з тих, що поверталися, відбазарювавши своє. От і зараз він зручно примостився на соломі, підмощеній під неспродані глеки, тарелі й макітри сільського гончара, та думав про своє.
Останній рік колишній комсорг Павло Соколенко перетворився на такого собі зв’язкового: возив до Пліхова нехитрі міські гостинці, а головне — листи і повідомлення для Софії, повертаючись назад навантаженим щедрими передачами від пані Марти. Зайнявши Бережани, німці перш за все відновили комерцію, тому у місті вже не було так голодно. А проте радянську пайку хлопцеві тепер уже не видавали — з гімназії звільнили, а з іншою роботою у місті було скрутно.
Свого часу, коли Святослав не повернувся з села, Павло з тьотею Машею спочатку навіть трохи зраділи, бо подумали, що він вирішив-таки залишитися у друга, разом із родиною. Мати у своїх молитвах дякувала Богові, що напоумив її сина на це мудре рішення. А Павло, вихований у дусі радянського атеїзму, вважав, що дякувати передусім треба здоровому глузду. Проте коли зійшов сніг, а Святослав усе ще не подав звістки про себе, на сімейній раді вирішили, що треба їхати на пошуки. Павло зі своїм комсомольським квитком мав можливість вільно подорожувати, не викликаючи підозри у радянських військових, що у той час просто заполонили терен. Йому і випадало рушати. А що вільне пересування цивільних було обмеженим, взяв у директора школи папір, наче шукає учнів, яких батьки не віддали до школи. Він розпитав, як проїхати до Пліхова, а там вже знайти Степана Шагуту не складно. Хіба багато у селі Шагут? А навіть якщо й багато, то дуже швидко вам розкажуть, до кого саме взимку приїхали з Бережан чоловік з жінкою та дочкою. У селі всі про все знають. Це вам не Харків.
Окрім довідки від директора за пазуху поклав тоді лист зі Львова від Софійчиних батьків. Павло хотів його відкрити, та тьотя Маша не дозволила — бо як же ж це можна, читати чужу кореспонденцію? А як можна її не прочитати, коли Софії немає? Раптом там щось важливе? Але тьотя Маша пояснила, що навіть Святослав, чоловік, не читає листів, які адресовано дружині. Старорежимні звички, одне слово.
Тож озброївшись так і не відкритим листом та невеличкою передачкою від тьоті, він через військові патрулі та застави зміг дістатися-таки Степанової хати, і там спочатку з подивом, а врешті із жахом з’ясував, що Святослав зник. Тобто Софійка та Шагути вважали, що він — у Бережанах, Павло з тьотею — що у Пліхові, а от де насправді подівся хлопець, залишалося тільки гадати. Згадалося, як розгублено стояв посеред хати, дивлячись на розпач жінок, і відчував себе посланцем з поганими новинами, яким раніше абсолютно справедливо заливали горло свинцем. Софійка місця собі не могла знайти, а його мучила совість, неначе сам був винним у цьому нещасті.