Павло розгублено глянув на директора. Той насупився.
— Пока ви нє покажете бумагі, нікто нікого нє будєт виводіть. Ясно?
Щось у тоні директора примусило-таки лейтенанта звернути на нього увагу:
— Я получіл усноє указаніє.
— Усноє? — з несподіваним металом у голосі уточнив Ткачук. — Тагда прошу зі мной до телефона, штоб мені підтвердили це усноє указаніє.
Павло ще ніколи не бачив директора таким, і навіть не уявляв, що той може аж так сміливо розмовляти з енкаведешником.
У прочинених дверях до зали з’явилося стривожене обличчя вчителя української, а колись професора латини і грецької Льва Крип’якевича.
— Не хвилюйтеся, — відреагував Ткачук миттєво. — Передайте товаришам учителям, що все добре.
Поважне професорське обличчя сховалося з неочікуваною спритністю, чи то поспішаючи передати заспокійливі слова, а чи з переляку.
— Павло. Іди до зали і заспокой учителів. Скажи, що автоматників прислали для охрани.
При цих словах директора лейтенант скептично скривив губи. І тут комсорг Соколенко раптом зрозумів, який саме наказ отримав лейтенант, для чого прибули автоматники, і чому розпорядився вивести тих, хто приїхав зі Сходу. А зрозумівши, одразу поспішив до зали, хоча насправді йому захотілося втекти світ за очі, щоб не бачити всього, що буде далі.
У залі все ще ораторствував воєнрук. Поки він залякував Гітлера міццю Червоної Армії та грозився розбити німців «малой кров’ю могучим ударом», Павло роззирнувся і просто фізично відчув жах, який хвилею наростав серед учителів. Усі вони відчули загрозу, як відчуває її тварина перед лицем різника, усі перелякано озиралися на автоматників, які зверхньо посміхалися у відповідь або демонстрували кам’яний спокій, який насправді був іще страшнішим. Трійко старих професорів — згаданий вже Крип’якевич, географ Підлужний та німець Іван Зугаєвич, або просто Цуг, який нещодавно на загальне здивування повернувся до школи, пробувши у слідчій тюрмі цілих вісім місяців — збилися докупи, і вже тільки їхні сполотнілі обличчя розвіювали будь-який сумнів, якщо він у когось і був.
На сцену тим часом піднявся східняк-історик Глущенко. Його патріотична промова, звісно, будувалася на глибоких історичних підвалинах.
Час, здавалося, зупинився. Павло краєм ока помітив, як автоматник біля дверей зупинив і не дозволив вийти із зали двом жінкам з народної школи, жестами наказавши повернутися на місця. Помітив і згадав, як на диво швидко зник з дверей Крип’якевич, коли визирав до коридора. Звернув також увагу на те, що шкільний інспектор Кравченко кілька разів вибігав і повертався назад, демонструючи при виході свої документи — паспорт, виданий у Києві, бо саме це сьогодні мало найбільшу вагу.
Здавалося, повітря загусло від загального страху.
Але час відновив свій біг, коли у дверях з’явився директор Ткачук у супроводі того самого енкаведешного лейтенанта. Усі голови, наче за командою, повернулися до входу, і навіть оратор на сцені замовк. У тиші, що вмент запала у наелектризованій залі, лейтенант щось коротко наказав ближньому автоматнику, а той коротким жестом передав наказ решті. Військові розвернулися та мовчки вийшли із зали.
Врятовані вчителі мовчки перезиралися, не наважуючись висловити свої почуття навіть звуком. І лише тут вчителька географії знепритомніла.
Ну а за кілька днів мирні, колись цілком покірливі радянській владі люди увірвалися у покинуту гарнізоном тюрму і на власні очі побачили результати діяльності «радянських визволителів» — десятки розстріляних, закатованих, розтерзаних тіл, які виймали з камер і льохів та складали просто посеред двору, щоб бережанці могли впізнати серед понівечених останків своїх родичів, близьких, знайомих. І в тих, хто не розумів, яку долю приготували колишнім викладачам гімназії і від чого їх врятував своєю відчайдушністю директор, розвіялися усі сумніви.
Після цього Павло заховав подалі свій комсомольський квиток і не з’являвся на людські очі, аж поки у місто не в’їхали перші вантажівки з німцями, по вінця закидані квітами від міщан. Червоноармійці повелися на фронті точно, як свого часу пообіцяв п’яний танкістський лейтенант — «навоювали» так, що кинута зброя і техніка заблокувала усі шляхи, а колони полонених, які здалися без жодного пострілу, тяглися аж за обрій. Натхненні галичани полювали тепер за енкаведистами та радянськими чиновниками — до шкільних комсомольців руки поки не доходили, та й навряд чи дійшли б, адже комсомол не встиг іще на повну силу проявити себе на «визволених» територіях.