Отже, їдучи у сіні серед горщиків доброго гончара та супроводжуючи поглядом телеграфні стовпи на узбіччі, Павло міркував про те, що з появою німців усе іще більше заплуталось. Адже зараз, коли Червона Армія тікала на схід із швидкістю, гідною кращого застосування, між Святославом та родиною пролягла лінія фронту. І навіть листи від нього тепер не могли дістатися Пліхова. Їх і раніше не було багато — лише три за півроку, кожен обцілований та обплаканий спершу Софійкою, а потім ще один раз — тьотею Машею. Однак головною звісткою, що містили записані хімічним олівцем аркушики, була та, що Святослав — живий! А тепер…
Що сказати Софії, яка кожен раз дивиться на нього очима, сповненими відчайдушної надії? Розвести руками? Ще й під мовчазний погляд Степана.
Завдяки своїй ролі зв’язкового Павло відчув, наскільки змінилося ставлення до нього з боку цих людей, яких він вважав новою родиною. Ні, він не був сліпим, і від першого дня відчував відторгнення з боку Софії, Святославову зверхність, а тоді й Степанову підозрілість. Проте віднедавна ті, що залишилися, дивилися на нього зовсім інакше — він забезпечував родинний зв’язок — найцінніше, що буває в буремні часи. Заради цього вони пробачили йому усі хиби та незграбності радянського виховання і, здавалося, врешті прийняли на правах меншого, не зовсім вдалого, проте свого.
Інша справа — Марічка. Вона ловко підросла на гарних сільських харчах, вже впевнено тупотіла хатою та двором і радо йшла на руки до Павла.
«Циганська дитина», — казала на неї пані Марта без осуду, ба навіть із посмішкою, а він бавився з малою, підсвідомо намагаючись закріпити статус «свого» — бо насправді сам вже зовсім втратив ґрунт під ногами.
Багато дивного трапилося за цей час. Спочатку, наче блискавка, прилетіла звістка про те, що у Львові проголосили відновлення Української самостійної держави. Услід совітам, що давали драла, Бережани зацвіли синьо-жовтими, нашвидкуруч зшитими прапорами. Цими ж таки прапорами вітали нових «визволителів». Тьотя Маша плакала від розчулення. Але прапори швидко зникли, щойно стало відомо, що німецька адміністрація почала арешти усіх причетних до ОУН(р).
А за місяць Галичину включили до складу Генеральної губернії як окреме адміністративне утворення — дистрикт. Бережанщина стала крайсгауптманшафтом, Бережани — окремою округою у складі дистрикту.
І знову були радісні обличчя та яскрава вишита одіж. Щоправда, тепер це відбувалося не стихійно, а тільки в межах спеціально організованої на честь свята ходи. Павло вже остаточно розгубився, не розуміючи, де правда, де брехня, хто правий, а хто ні. Добре було колись на рабфаці у Харкові, на комсомольських зборах, де все пояснювали чітко та зрозуміло, а якщо не могли, то посилалися на буржуазні пережитки, провокації та перегини. Але зараз усі ці завчені істини теж виглядали брехнею і своїми сумнівами Павло ділився лише зі Степаном — бо тьотя Маша боялася політичних розмов.
— Після того, що побачив у тюрмі, я геть заплутався, — поскаржився одного разу він.
— Перегиби на місцях? — саркастично запитав Шагута.
— Угу, — не став сперечатися Павло. — От тепер усі радіють, бо совіти втекли. Але хто сказав, що Гітлер не буде робити те саме? Сьогодні вони стріляють євреїв, а завтра візьмуться за інших.
— І візьмуться. Побачиш. А наші розумаки ще й захотіли були створити військо. Українське ніби. Мене теж були кликали, як ще у полоні був.
— Цей, як його, «Нахтігаль»?
— Бери вище! — Степан покрутив рукою, щоб показати, наскільки вище треба брати. — Абвергрупа «Пума».
— Не чув.
— Звісно. На те вони й Абвер.
— Ну а ти?
— А я — все просто. Мій уряд ще у тридцять дев’ятому оголосив німцям війну.
— Який уряд? — здивувався Павло. — У Києві?
— Який там, курва, Київ! Уряд УНР в екзилі. Хіба’с не відаєш?
Павло не втомлювався дивуватись. Вихований на тому, що українці — молодші брати росіян, на розповідях про новий єдиний радянський народ, він раптом опинився у зовсім іншій Україні, в якій із захватом зустрічали будь-який прояв незалежності або й навіть автономності, де наввипередки створювали військові організації, щоб захищати свою землю. Люди ентузіастично повторювали нові назви: «Нахтігаль», «Роланд», «Український легіон», чи навіть оця «Пума», яку згадав Степан. З Волині надходили чутки про якусь Січ на чолі з отаманом Бульбою, який буцімто має грамоту від УНР і буде встановлювати українську владу. Щоправда Волинь опинилася тепер нібито в іншій державі — Рейхскомісаріаті Україна.
Обговорити ці зміни, крім Степана, геть не було з ким. Коло людей, з якими спілкувався по роботі, зникло разом із самою роботою, і відтепер усе зосередилося на родині — цим словом він позначав тих, чия доля тепер була на його відповідальності. Спільна біда об’єднує — правду кажуть люди. І Павло вчащав до Пліхова з будь-якого приводу — привезти якусь потрібну дрібничку, що її виміняв на базарі, а чи передати листа від Софійчиної мами. У Львові також було тривожно. Батька Софії, який разом із «Нахтігалем» тріумфально повернувся до рідного міста, тепер забрали до гестапо за участь у Відновленні Української держави, і мати намагалася визволити його через чергове національне новоутворення — Український Центральний комітет.