Годинами Павло просиджував поруч із Софією, намагаючись розважити її розмовою та слухаючи розповіді про минуле життя, про дитячі пригоди та дівчачі надії. Він насолоджувався мелодійним голосом, що, неначе стрімкий ручай на камінчиках, дзюркотів різкуватими галицькими інтонаціями. Перепитував незнайомі слова і з дивним захватом чув у відповідь дзвінкий сміх та дрібні жіночі кпини на адресу «неписьменного східняка». Вона робила це зовсім незлостиво, і навіть лагідно… А втім, справа була не у Софії, а у самому Павлові, у почутті, що зароджувалося у його зашкарублій душі. Попри війну, попри погані новини, що не барилися надходити звідусіль, попри голодні та небезпечні дні та ночі. Павло боявся навіть зауважити це почуття — не те, щоб зізнатися собі у ньому. Адже Софія була дружиною брата, хай навіть не рідного, який зараз на засланні у далеких таборах. Вона була членом сім’ї, що прийняла родича-східняка та стала для нього своєю. Тому не могло бути навіть думки про Софію, як про жінку, і свої заборонені почуття Павло реалізовував через братерську чи навіть батьківську ніжність та опіку, а надто — через любов до Марічки, яка стала віддушиною для припнутих на короткий ланцюг емоцій. Мала, як і всі дівчата, тонко відчула це і просто-таки не злазила з рук та шиї «дяді Пави», а він завжди намагався побавити свою племінницю якоюсь дурничкою, отримуючи натомість можливість бути поруч із Софією та слухати її чарівний голос, хоч у цьому він ніколи б не зізнався навіть самому собі.
От і зараз, їдучи на возі пліхівського гончара, він зберігав для неї за пазухою листа зі Львова — хоч насправді німці вже налагодили роботу пошти, і навіть до села можна було спокійно надсилати кореспонденцію, не використовуючи випадкових оказій. А серед неспроданих горщиків у сіні знайшлася глиняна іграшка-свищик, якого Павло просто випросив у господаря — бо платити все одно не мав чим.
Тим часом віз вже завернув на Пліхів та заїхав на міст. Вересень лиш де-не-де розкидав жовті і червоні плями по зелені кущів і дерев. За два роки життя на Галичині Павло так і не звик до примхливості тутешньої природи, незліченних пагорбів, ярів, гаїв та перелісків, які змінювали один одного так раптово, що мало не щохвилини пейзаж обертався до подорожнього новим боком та несподіваними фарбами. І ця неземна краса уперто не в’язалася із жахливою реальністю війни.
Німці, що попервах наголошували на своїй відданості новому, вільному від більшовиків порядку, почали закручувати гайки. Торгувати на базарах дозволялося тільки тим, хто здав продукцію «на континґент». Щоправда у порівняння з радянськими ці реквізиції не йшли — за продукти навіть платили грішми навпіл із «бецуґшайнами» — картками, які давали право трохи дешевше купляти різні потрібні у господарстві дрібниці, а крім того шнапс у необмеженій кількості. Проте ентузіазму у селян це все одно не викликало, тож базари хизувалися вибитими зубами порожніх прилавків.
Другою пошестю стала добровільно-примусова вербовка молоді у будівельні допоміжні загони «Баудінст». Хлопців перевдягали у форму, вішали на рукави металеві трикутники з тризубом та двома перехрещеними кайлами і відправляли на роботу з відновлення доріг, будівель і залізниць, розраховуючись за це тим самим «бецуґшайном». Люди підсміювалися з такої служби, співаючи: «В Баудінсту файна зупа, літра вода — єдна крупа», — але були й такі, що цілком серйозно бачили у будівельних загонах ефективний спосіб національної самоорганізації — якщо вже іншого німці не дозволяли.
Павлові якось промайнула думка і собі завербуватися до «Баудінсту», щоб не сидіти на шиї у родичів — які-не-які харчі там давали, а фізичної роботи він з дитинства не боявся. Однак це залишило б тьотю Машу зовсім беззахисною. Ну й Софію теж. Бо з якого боку не глянь, а Шагути їм — чужі люди, на відміну від нього, Павла Соколенка, хоч і далекого, але родича. Тому він перш за все мусив захищати жінок і дбати про дитину. Так заспокоював себе хлопець, їдучи до села з листом та свищиком за пазухою.