Віз уже проминув крайні обійстя і покотився вулицею вздовж дерев’яних парканів і традиційно охайних галицьких хаток — люди у Пліхові жили не аж як багато, але хазяйновито. Місцеві господи навіювали Павлові спогади з далекого дитинства, коли він із батьками і сестрами так само мирно та заможно жив у затишній хаті. Старому, полтавському життю поклали край голод та індустріалізація. А до цього галицького раю простягнула свої криваві пазурі війна.
Зістрибнувши з воза на ходу, Павло гукнув гончареві і помахав на прощання рукою — бо ще на базарі розрахувався за дорогу, допомігши господарю завантажити неспроданий крам. Знайома хвіртка радо зарипіла, вітаючи гостя, а за хвилину він вже стояв на порозі хати, вітаючись:
— Слава Ісусу Христу!
За останній час колишній комсорг зумів приборкати свою комсомольську свідомість настільки, що хрестився на церкви та спокійно вимовляв Ім’я Боже — інакше б занадто виділявся серед місцевих, а під час війни це небезпечно.
— Навіки слава Богу! Павле! — підвелася з лави і радо посміхнулася Софія.
— Пава! — стрепенулася маленька Марійка і жваво побігла до гостя, очікуючи на гостинець.
Вона звикла, що цей гість завжди має щось для неї, і рідко помилялася у своїх очікуваннях. Цього разу крім свищика від себе Павло привіз гостинця й від бабусі — круглу жерстяну коробочку з німецькими льодяниками-монпасьє, що їх на полтавщині називали «лампасєйками». Марійка одразу вправно заволоділа подарунком і азартно заходилася відкривати його своїми слабенькими, ще дуже невправними пальчиками. Хлопець зі щасливою усмішкою милувався дитиною, що марно намагалася зрушити з місця щільно підігнану кришку і, врешті, простягнула її мамі:
— Крий! — вона все ще по-малючому скорочувала слова до одного, найважливішого на її думку складу.
Софія підчепила неслухняну кришечку нігтем і поклала дитині до рота пару блискучих карамельних крапельок.
— Решту потім, — сказала вона удавано суворо і заховала коробочку на полицю понад дверима, куди дитина не могла долізти самостійно.
— А господарів нема? — запитав Павло, роззираючись.
— Нема. До яру подалися.
— До яру? — здивувався гість.
— Та, — підтвердила Софія, — Степанові стрийко з Урмані переказав, що поліцаї приїдуть на трус — забиратимуть продукти на континґент, бо з села не здают. То вони сі подали збіжжя ховати.
— Що ж це таке! Знову хліб забирають! — похитав головою Павло.
— Були совєцькі визволителі, тепер то німецькі. Все’дно.
Ці слова трохи шкрябнули Павлову комсомольську душу, але це хіба за звичкою, бо насправді Софійка мала рацію. Він видобув з-за пазухи ретельно загорнутого у хусточку листа:
— Це тобі зі Львова.
Дівчина підстрибнула від збудження, вихопила конверта з хлопцевих рук і заходилася поспіхом відкривати його.
— Я покурю поки, — сказав Павло і тактовно вийшов до сіней, щоб не заважати.
З тютюном було скрутно ще з радянських часів. Щоправда «визволені» селяни швидко приловчилися вирощувати цілком пристойний самосад. До того ж разом із радянською владою прийшли й крадіжки зі складів, тому чорний ринок радо пропонував курцям поруч з польськими папьєросами радянські цигарки та «кустюми» — набори з порції казенної махорки та книжечки зі сторінками тонкого паперу для самокруток. Зараз до них додалися акуратні німецькі зігареттен у цупких картонних коробках, прокладені з обох боків тонкою обгорткою. Ходили чутки, що за крадіжки державного майна німці розстрілюють на місці, але попри ці зовсім не жартівливі загрози, маючи гроші, в Бережанах можна було купити майже все.
Павлові чорний ринок був не по кишені, але на базарі в Урмані він розжився місцевим самосадом, продуктом для загартованих курців, яких не лякає гіркий та їдучий смак неперепрілого тютюну. Перша затяжка обідрала горло, а густий важкий дим защипав у носі. Таке навіть у сінях не можна було курити, і, прокашлявшись, хлопець вибрався на подвір’я.
Усе навкруги наче вимерло — ані на вулиці, ані за парканами не видно було жодної душі. Врешті, це не така рідкісна картина для невеликого села, але сьогодні не було чути навіть квоктання курей чи свинячого рохкання. Якимось побитом мовчали навіть собаки — певно, звістка про майбутній наїзд поліцаїв широко розійшлася селом і господарі якнайдалі поприбирали своїх улюбленців, добре знаючи солдатську звичку стріляти чотириногих охоронців, що надто сумлінно виконують свій обов’язок.