Але безлюддя було усе-таки не повним, бо невдовзі в кінці вулиці з’явилася самотня постать, а як Павло зробив останню затяжку і розігнав долонею смердючий дим перед обличчям, хвіртка рипнула і на подвір’я увійшла господиня — пані Марта. Вона була не у найкращому гуморі.
— Слава Йсу! — привіталася першою.
— Навіки слава, — слухняно відгукнувся хлопець і втоптав у землю недопалок. — Впоралися?
Вона відповіла не одразу, наче роздумувала, чи варто з ним обговорювати таку небезпечну справу:
— Степан ще має клопіт, — і прочинила двері до сіней.
— А щось людей по селу не видно, — Павло подався за нею до хати.
— Мают трохи халепи. А хто зехче своє віддати за ті бецуґшайни, шляк би їх трафив.
— Я Софії листа привіз.
— То добре, як новини добрі.
І хоч добрими новини не були, проте не були й поганими. Пані Соломія, Софійчина мати, писала, що їй вдалося таки зустрітися з Кубійовичем — керівником цього самого Українського Центрального комітету, що був єдиною легальною національною організацією. Той пообіцяв дати адвоката, який вестиме справу батька. Декого з причетних до Відновлення держави вже вдалося витягти таким чином з гестапо. Тож надія залишалася.
Поки Софія переповідала львівські новини та пояснювала, що до чого, бо у розмаїтті теперішніх легальних та не дуже українських організацій навіть чорт зламав би собі ратицю, пані Марта взялася збирати на стіл — бо от-от мав повернутися Степан і попри усі негаразди повинна була відбутися традиційна сімейна вечеря. Невдовзі у сінях почулися кроки, і господиня поспіхом взялася розставляти тарілки. Однак коли двері прочинилися, замість Степана до хати ввалилися три постаті у сірих мундирах. Софія з Павлом рефлекторно підвелися з лави. А маленька Марічка сказала:
— Дя!
Військові не зняли кашкетів, не перехрестилися. А той, що зайшов першим, судячи з нашивок, старший, проказав німецькою якусь довгу фразу, значно довшу за просте привітання. Павло не зрозумів жодного слова, хоча у школі та інституті вивчав саме німецьку. А пані Марта відповіла різко:
— Нема ніц на континґент. Маємо тільки те, що на столі.
Старший наблизився до Павла, тицьнув у нього пальцем і чи то запитав, чи то ствердив різко:
— Степан Шаґута!
Павло розгублено роззирнувся, і тут до розмови втрутилася Софія. Випускниця львівської класичної гімназії, вона добре володіла німецькою і тепер запитувала, що тут, власне, відбувається. У цих запитаннях Павло навіть розібрав декілька слів. Зміст же відповідей німця залишався для нього повністю загадковим. Той видобув з планшету якісь папірці, продемонстрував їх жінкам, але до рук не дав.
— Вони шукають Степана, — тихо сказала Софія, повернувшись до пані Марти. — Це військова поліція. Торочать щось про ухилення від призову.
Господиня зойкнула і прикрила долонею рота. А Павло з тривогою подивився на двері, у яких ось-ось міг з’явитися той, кого шукають поліцаї. Він навіть подумав, що зможе під якимсь приводом вискочити надвір, щоб попередити господаря, але озброєні фігури у шинелях надійно заступали вхід.
— Комен! — простягнув руку до нього старший поліцай.
— Я? — здивувався хлопець.
— Я-я! Комен! — підтвердив той, беручи за рукав.
— Ґерр поліцай, — почала Софія. — Зі сінд фальш.
І тут раптом Павло зробив крок вперед:
— Я-я, — сказав він, і нахилився до Софії. — Скажи Степанові, щоб тікав. Поки мене довезуть до комендатури, поки з’ясують, що це помилка, він уже буде далеко.
— Павле, — прошепотіла Софія, приклавши руки до високих грудей.
— Нічого, — він не міг відірвати погляду від цих її рук. — Вони розберуться і відпустять, а у Степана буде час. Німці люблять порядок.
Він відчув, як всередині піднімається гордість за себе, що власними грудьми закрив родину від небезпеки, проте одразу зупинився. Бо що тут такого особливого? Людина ж має право не розуміти німецької? Має. От і не зрозумів офіцера, а в комендатурі буде перекладач, подивиться паспорт, і все з’ясується. Ну, хіба, може, заберуть у «Баудінст», так це не так страшно. А Степан тут потрібніший, без нього жінкам не вижити.
— Шнелле! — поквапив поліцай, втрачаючи терпець.
— Іду-іду, — Павло підійшов до дверей і зняв з гачка свою свитку.
Пані Марта дивилася на нього, незмога прийти до тями. Чи розуміла вона, що відбувається, чи ні — перепитувати не випадало. Тому Павло тільки вклонився їй з порогу.
— Що ти робиш… — з жахом прошепотіла Софійка.
— Нічого, все нормально. Бувайте.
Ідучи двором під конвоєм, Павло не озирався назад, а натомість придивлявся до вулиці, щоб першим помітити Степана та встигнути подати якийсь знак. Але той, на своє щастя, затримався цього дня у яру, ретельно маскуючи схрон зі збіжжям від окупантського ока.