«Стій! — сказала вона собі. — Не рюмсати! Бери приклад з Катьки. Он вона як — пішла від чоловіка вагітною, щоб не ускладнювати життя. А тобі пощастило — він сам пішов. Без трагедій. Було щастя? Було. Подякуй за це, бо ти на нього не заслуговуєш. Щастя — штука для обраних. А ти — звичайна сіра миша. Будь задоволеною тим, що маєш».
Вона неймовірним зусиллям прогнала з очей непрохану вологу, глибоко зітхнула і приєдналася до квоктання над дитячими малюнками.
* * *
— У ляно, у мене Володя пропав!
Тремтіння та ковтання сліз робили голос Черешеньки у телефоні майже непізнаваним.
— Зачекай, заспокойся, — щоб не привертати увагу всього офісу, Уляна вийшла аж на сходовий майданчик. — Як пропав? Коли?
— Зранку-у! — вже не стримуючись заревіла на тому кінці Віка. — Пішов на роботу і пропав.
Уляна відірвала трубку від вуха і подивилася на годинник — початок на п’яту. Варто ревіти, їй-Богу!
— Зачекай! Сьогодні зранку?
— Та-а-к.
У цьому була вся Віка, яка замість власного жила життям свого чоловіка — відомого віднедавна історика, що спеціалізувався на найскандальнішому останнім часом періоді, тобто Другій світовій війні. Після того, як президент Ющенко на прощання дав Бандері звання Героя, усі наче показилися — де тільки можна і не можна до піни з рота сперечалися, хто кому стріляв у спину і хто насправді зрадник. Дійшло навіть до повного, на Улянину думку, правового ідіотизму — судового процесу щодо скасування скандального указу.
На цій хвилі історики зробилися крутими медійними персонами, хіба трохи менш бажаними за проплачених політиків. А Черешеньчин чоловік мав добре підвішаного язика, фахово знав справу та до того ж мав мужність триматися власної думки, не схиляючись перед кон’юнктурою. Віка страшенно переймалася саме через цю, останню з перерахованих його рис. Особливо тепер, коли чоловіка дедалі частіше запрошували на телешоу у ролі хлопчика для биття на поталу хитроробленим ведучим, одіозним опонентам та совковій публіці.
— Коли ти з ним говорила востаннє?
— Не говорила, — вона шморгнула носом. — Як пішов, так не говорила. Він трубку не брав, а тепер поза зоною.
Ну що такого сталося? Зранку пішов на роботу, зараз поза зоною… Але треба було знати Віку. Із своїм благовірним вона поводилася, як типова ідіше-моме з власною дитиною. Навіть не типова, а вкрай затята. Він мав ледь не щогодини звітувати їй, де знаходиться, куди прямує, чи не змерз і, зрозуміло, чи поїв. А до всього у своїх розповідях про чоловіка Черешенька весь час вживала займенник «ми». «Ми були на конференції у Кракові», «ми сьогодні на Першому каналі» і так далі. Дивно, що не сказала: «Ми пропали!», — в’їдливо подумала Уляна і сама себе обірвала.
— Може, телефон розрядився?
— Ні-і. Я зранку перевіряла.
Хто б сумнівався.
— Ну, може забув десь. Чи вкрали.
— Не зна-а-аю, — знову заревіла Віка. — Що мені робити?
— Ну, по перше, заспокоїтися, — підкреслено твердо вимовила Уляна. — У чоловіків бувають свої власні справи, до яких жінкам зась.
— Тобі добре говори-ити.
«І справді, добре — подумала Уляна. — Мені добре говорити, бо мій чоловік пішов у рейс, після чого з’ясувалося, що він не мій, чи, принаймні, не тільки мій чоловік».
Однак тактовність — це не головна чеснота близьких подруг. Особливо коли одна з них у розпачі.
— Мені, звісно, добре, — не втрималась Уляна. — Але тобі все одно варто почекати. Все одно міліція твою заяву ані сьогодні, ані навіть завтра не візьме.
— Завтра? Що ти кажеш? Як завтра? — від жаху Віка аж покинула схлипувати.
О, Боже!
Довелося довго пояснювати, що міліція оперує фактами, а не емоціями, що у них подібних звернень — десятки й сотні, а у чоловіків трапляється, що вони (ні, звісно, це не про твого Володю, але ж менти цього не знають), отож бувають чоловіки, які можуть загуляти, поїхати на рибалку, врешті напитися, і якщо кожного шукати, то доведеться гамузом забрати більшість українських чоловіків, так, згодна: міліція несправедлива, але іншої у нас немає, не знаю, добре це чи погано, і так далі й таке інше. Заспокоївши, а точніше, вгамувавши таким чином подругу, Уляна повернулася на робоче місце — на завтра призначене судове засідання, а це означало, що сьогодні слід освіжити в пам’яті деталі справи. Уляна давно вже варилася у юридичних реаліях і добре знала, що жоден господарський суд не ухвалює рішень на безоплатній основі. Але платити у першій інстанції не мало жодного сенсу, бо насправді все вирішувала апеляція. Крім того, навіть якщо сподіваєшся на силу хабаря, виглядати у процесі дівчинкою для биття — це приниження моральне та професійне. І тому попри очевидну безсенсовність, Уляна завжди готувалася до процесу, щоб якомога компетентніше захищати перед суддями інтереси клієнта. Просто з принципу.