До кінця робочого дня Віка примудрилася потелефонувати ще двічі. Врешті домовилися зустрітися після роботи у Катьки — порадитися, що робити. Звісно, робити щось було іще завчасно, але разом із Катькою можна спробувати якось заспокоїти вкінець розклеєну подругу. А може, до тих пір проблема і сама розсмокчеться.
У Віки це вже був не перший чоловік, а якщо точніше, то другий. Перший — програміст — після п’яти років спільного життя втік із хати, не встигнувши, на щастя, запрограмувати дитину. Ну а невдовзі знайшовся другий — є такі жінки, що усім своїм існуванням націлені на одруження і щораз після невдачі знаходять для себе новий варіант. Попервах Уляна, спостерігаючи за подружнім життям Черешеньок у вигляді безкінечних: де ти, чому не подзвонив, що поїв, — уявляла собі ну вже зовсім інфантильного персонажа. Вони з Катькою навіть позаочі прозвали його за іменем дружини — Вікінгом. Віка — Вікінг. Але при зустрічі він справив дуже позитивне враження — спокійний, розумний, інтелігентний — хіба що геть позбавлений самоіронії і надто зосереджений на своїй коханій історії, щоб приділяти зайву увагу навколишньому світові. Можливо, Віка своєю параноїдальною турботою підсвідомо компенсувала цю його постійну заглибленість у минулі часи.
Коли Уляна забрала малу з дитсадка і, заскочивши дорогою до магазину за молоком–сиром–сосисками, дісталася Катьчиної квартири, Віки там ще не було.
— Що треба сказати тітці Каті?
— ДобрийВечірМожнаЯПодивлюсьТелевізор? — одним довгим словом випалила Настя і прожогом кинулася до вітальні. Звідти долинали звуки мультика, який дивився Катьчин Ярик.
Уляна вдома як могла боролася із загрозою телевізійної залежності, тож у гостях дитина поспішала відігратися і на тих, хто не в курсі, справляла враження справжнього телезомбі. Катька ж із висоти власного віку дивилася на дитячі проблеми філософськи — переростуть.
Залишивши дітям мультики, жінки попрямували до кухні — універсального помешкання, що в українських квартирах використовується як кав’ярня, конференс-хол, переговорна і зала очікування водночас.
— Ну що, не знайшовся? — запитали вони одна в одної майже одночасно і разом розсміялися.
Відсміявшись, Катька взялася за свою фірмову каву. Змолола свіжу порцію зерен, полізла на верхню полицю за туркою і обернулася, спантеличено тримаючи дерев’яну ручку і кавник окремо.
— Опа-па, — пробурмотіла вона під носа. — Це ж треба! Але ми не здамося.
Потім кинула ручку у смітник, а до посудини вкинула каву, налила води і поставила на вогонь.
— Знаєш, чому жінці краще хазяйнувати самій? — запитала вона загадково. — Бо це звільняє від марних сподівань.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, що завтра я просто піду і куплю нову турку. А якби мала чоловіка, він би пообіцяв відремонтувати цю, я б йому сто разів нагадувала, він би ображався і в результаті рік сиділа би без турки.
— А ще він може пропасти невідь-куди, як у Віки.
— А може, й справді загуляв? — припустила господиня.
— Хіба що з архіваріусом. Чи бібліотекаркою, — пирснула Уляна.
— А що, бібліотекарки — не люди?
— Та ні, я ж не у бібліотекарках сумніваюся, а у Вікінгу.
— Ой, не кажи. У тихому болоті чорти живуть. Може він з ними займається історичними реконструкціями.
Подруги уявили кожна своє і щиро розреготалися. Вони залюбки обговорювали позаочі Віку, але робили це не злостиво — пробачаючи дрібні дивацтва, зайву балакучість та надмірну простоту у поведінці. А може, саме ці риси компенсували в їхніх очах велику перевагу, якою володіла Черешенька — тобто наявність власного чоловіка, а надто те, що вона носилася з ним, як дурень з писаною торбою, немовби таким чином хвалилася: так, я одружена і маю за кого піклуватися! Щоправда у компанії подруг Вікінг був істотою швидше легендарною, тому що бачилися вони лише кілька разів, та й то буквально мимохідь. Черешенька берегла родинне щастя від потенційно небезпечних подруг — а чи то вважала, що жінка повинна мати свою, жіночу половину Всесвіту, і навпаки, берегла подруг від чоловіка. Так чи йнак, жіноче тріо зазвичай цілком обходилося без чоловіків, і жодного разу про це не пожалкувало.
Кава ще не встигла підійти, як залунав нетерплячий дзвоник. Катька махнула рукою, не відриваючи погляду від турки:
— Відкрий, будь ласка!
Поки Уляна дійшла до дверей, кнопку дзвоника натиснули ще двічі.
— Дівчата! Його ніде нема! — з цими словами Віка, не роззуваючись і не знімаючи пальта, посунула до кухні, змітаючи на своєму шляху сумки, дитячі шарфи та рукавички, що громадилися на тумбочці у передпокої.