Выбрать главу

Поки схвильована Черешенька розшукувала телефон по кишенях пальта та сумочки, подруги теж висунулися до передпокою. І стали свідками яскравої розв’язки.

— Він! — заверещала Віка, глянувши на освітлений екран і, від хвилювання не трапляючи пальцями у клавіші, загорлала у трубку. — Волосику! Та! Волосику! Ти мене чуєш?

Нарешті спастичні рухи дали-таки потрібний результат, з того боку почувся голос, і послухавши кілька секунд, Віка зарепетувала з новою силою:

— Ти де?.. Якому центрі?.. Києва? Стій на місці. Я за тобою зараз приїду на таксі!.. Куди ти поїдеш? Яке метро? Я збожеволію!.. Нікуди не йди! Зараз я викличу машину і заберу тебе.

З вітальні визирнули здивовані Настя з Ярком.

— Все нормально, — шикнула на них Катька. — Ярчику, забирай Настю телевізор дивитися. Давай-давай.

— На Володимирській?.. Софіївська площа? Живий? Цілий?... Точно?.. Я їду! Стій на місці.

Поки прийшло таксі, Віка встигла ще двічі потелефонувати, щоб перевірити місцезнаходження чоловіка, а потім вихором вилетіла з квартири, не попрощавшись і навіть не зачинивши двері. Подруги перезирнулися і щасливі пішли варити нову каву, бо з цією щось явно не задалося від самого початку.

Четвірка міцних молодиків у штатському оточила його просто біля входу до Інституту національної пам’яті. Руками не чіпали, але стояли так щільно, що повністю заблокували прохід та унеможливили будь-які думки про втечу — навіть якби вони були. Той, що наблизився спереду, напевне, старший, помахав перед обличчям посвідченням з фотокарткою та написом «Служба Безпеки України». Прочитати прізвище і звання цього старшого, звісно, не вдалося — адже саме цього він і прагнув. Далі він запропонував проїхати на Володимирську, тому що голова СБУ Хорошковський має бажання зустрітися і поговорити. Щільна коробочка з тренованих хлопців не давала можливості відмовитися і групою вони прослідували до сріблястого «Фольксвагена».

Його заштовхнули на заднє сидіння, затисли з боків, немов пасажири метро у годину-пік, і повезли до відомого усім киянам будинку, де ввічливо, але твердо попросивши віддати мобільний телефон, посадили у невеликій кімнаті біля столу, знову розмістившись колом, хоч зараз вже не так щільно. Старший сидів навпроти.

Уляна слухала уважно, не перебиваючи і не ставлячи запитань. Вікінг розповідав послідовно і докладно — певно, викрадачам попри перевагу у силі і відпрацьовані прийоми психологічного тиску не вдалося викликати паніку у своєї жертви. Хоча страх, напевне, був, — а хто не злякається, коли його силоміць і без пояснень забирають до СБУ? Ба навіть з поясненнями. Від пояснень у таких ситуаціях легше не стає.

Уляна одразу кваліфікувала цю есбеушну групу як викрадачів. Тому що затримання, а тим більше арешт вимагають ретельного дотримання закону, розпочинаючи з повідомлення про юридичні підстави для подібних дій. Жодна зустріч, навіть з керівником СБУ, не може слугувати причиною для насильницького перевезення людини кудись так само, як і утримання попри його бажання. Це по-перше.

Під час розмови Віка сиділа збоку і схвильовано зазирала в очі то чоловікові, то подрузі. Ну а Вікінг тим часом провадив далі.

Звісно, обіцяної зустрічі з Хорошковським не відбулося. Натомість був банальний допит без дотримання формальних процедур, таких як повідомлення про гарантовані Конституцією права, без оголошення суті справи і навіть без протоколу. Телефоном безцеремонно заволодів молодик, що сидів біля вікна, і тут-таки почав тиснути на клавіші, намагаючись дістатися пам’яті апарату.

Уся розмова концентрувалася навколо двох напрямків — роботи у архівах СБУ і кола знайомств серед істориків та опозиційних журналістів. Коли працював в архівах? З якою метою? З якими матеріалами? Чи копіював? Чи фотографував? Чи робив записи? — усі ці питання ставилися послідовно та впереміш по кілька разів у різних комбінаціях. Серед знайомих першим випливло прізвище Руслана Забілого — директора львівської «Тюрми на Лонцького». Він не так давно теж мав подібну пригоду, подробицями якої щедро поділився з журналістами. Тому можна було припустити, що усе це — ланки одного ланцюга, який з невідомою метою плетуть українські лицарі плаща і кинджала. Втім, чому з невідомою? Про мету цих заходів можна було досить легко здогадатися, і це, безперечно, була спроба залякати істориків, які дозволяють собі надто сміливо трактувати, а точніше перетрактовувати те, що відбувалося в Україні у двадцятому столітті, зокрема під час Другої світової чи то Великої Вітчизняної війни — віднедавна у офіційний обіг повернулася стара радянська назва.