Адже окрім футбольної хвороби, викликаної Євро-чемпіонатом, у влади цього року відбулося загострення хвороби історичної. Раптом, ні сіло ні впало, з воістину несосвітенним пафосом було відзначено 65-річчя Перемоги. Що за ювілей такий дивний — 65? Втім Президент безупину знімався на тлі ветеранів та під камери пив із ними горілку. Хрещатиком крокував парад, не бачений вже багато років. Ветеранів з орденами вистачило не тільки на сто грамів з Януковичем, не лише на трибуни та ходу Майданом Незалежності, але й на те навіть, щоб відправити на експорт — до Москви, де теж святкували. На все, що стирчить, ба навіть висить, в’язалися смугасті помаранчево-чорні стрічки у кольорах Ордена Слави. Машини, лацкани, паски, навіть паркани прикрашали ці стрічки, і залишалося дивуватись, де взяли таку кількість матеріалу — це ж вам не червоні банти, які можна нарізати з будь-чого, і навіть не державні кольори, яких теж не бракує, а досить специфічна, на замовлення створена річ. Складалося враження, що відбувається своєрідна сатисфакція за переможні помаранчеві стрічки, які прикрашали Київ під час Майдану. Звісно, ці люди не здатні були нічого вигадати — зате легко мавпували чужі технології. Ну а про переможну воєнно-історичну істерію з усіх телеканалів годі й згадувати.
Теми стрічок в СБУ не торкалися, але вся країна і без того знала думку Вікінга щодо цього — не один раз в ефірах та інтерв’ю, не в одній статті на сайтах він переконував, що помаранчево-чорні смугасті шеврони на одязі під час війни носили аж ніяк не радянські переможці, а навпаки — вояки гітлерівської російської армії Власова. Бо це — Георгіївська стрічка, яку знов-таки змавпували сталінці. Проте на ентузіастів Перемоги ця прозора думка чомусь не справляла враження.
Однак окремим наголосом у допиті стали знайомства з істориками за кордоном, і перш за все з країн — західних сусідів. З цієї останньої обставини можна було зробити висновок про підрозділ СБУ, який проводив викрадення — контррозвідка, і про можливий напрямок розвитку справи — розголошення секретної інформації, або й шпіонаж, залежно від фантазії оперативників і стійкості клієнта.
Судячи з усього, після музейника Забілого служба пішла за широким списком його колег, починаючи, звісно, з власників відомого імені та незалежної думки. Зрозуміло, що кожен з них мав різний потенціал спротиву: хтось — тверді переконання, хтось — високі звання, а хтось — навіть і зв’язки, тому складалося враження, що справу закручували масштабну, використовуючи весь арсенал залякувань — від звільнення з роботи аж до можливого судового процесу за зраду Батьківщині чи шпигунство.
Оперативники мінялися за столом і у такий спосіб промаринували бідолашного Вікінга майже вісім годин без шматка хліба і ковтка води. На закінчення дали папірець і переконливо попросили написати зобов’язання не розголошувати зміст розмови стороннім. Голодний та емоційно виснажений історик, звісно, документ такий написав, після чого отримав назад свій мобільний телефон, перепустку на вихід і запевнення, що незабаром зустрінуться ще. Ото і вся історія.
Уляна не спеціалізувалася на кримінальному праві, але університетська освіта — це не хвіст собачий, а крім того, вона мала широке коло знайомих адвокатів-кримінальників (в усіх сенсах цього слова), а тому досить швидко визначила, що треба робити далі.
— Поки що йдеться про організацію самооборони. Це я можу забезпечити власними силами. Але якщо будуть ускладнення, треба звертатися до фахівців.
Вікінг нічого не мав проти, а Віка дивилася очима, сповненими надії. Зникнення і раптова з’ява чоловіка справили на неї таке враження, що зазвичай балакуча, навіть галаслива, зараз вона сиділа буквально проковтнувши язика. А чи то абревіатура СБУ справила таке враження, все-таки Служба Безпеки України — то не жарти.
— Ви повинні зрозуміти, що головна їхня задача — залякати. Залякати, а потім примусити робити те, що вони скажуть.
— Я розумію, — охоче кивнув чоловік. — У двадцятому столітті КГБ точно так працювало з дисидентами. Я в дискурсі цієї проблематики.
— Це добре, що в дискурсі. Але зараз залякати людину складніше, ніж тоді, і вони вдаються до фантазій. Тому будьте обережні і готові до будь-яких несподіванок.
«Будь-яких несподіванок», — це звучало загрозливо. Але історик як ніхто мав знати, що радянські спецслужби ніколи не обмежували себе юридичною площиною. У хід йшло все: від репресій на роботі до тиску на дітей, особливо якщо ті доросли вже до віку юнацьких зваб — протилежна стать, алкоголь, наркотики і мордобої. Слава Богу, Світовида ще ходила до садка, і боятися варто було хіба кіднепінгу — засобу, до якого спецслужби вдаються лише у крайньому випадку.