— Добре, — на диво по-діловому відказав історик.
— І ще скажи йому, щоб весь час був на зв’язку, — стурбовано додала Віка. — Ти повинен мені дзвонити з кожного місця, куди приїхав. І сам дзвонити, а не чекати, поки у мене від хвилювання дах поїде.
— Не зашкодить, — вправно ухилилася Уляна. — Ну, в принципі, це все.
— Дякую, — підвівся зі стільця Вікінг.
Вони сиділи в Уляниній квартирі — єдиному місці, де можна було усамітнитися вдень. Уляна зранку була у судовому засіданні, і на роботі чудово знали, що прогнозувати, а тим більше перевірити, коли почався і закінчився суд, абсолютно неможливо. Тому викроїти пару годин на розмову не було проблемою. Після останнього інструктажу господиня провела гостей до маленького передпокою.
— А сама ти як? — запитала раптом Віка.
— Я? — здивувалася Уляна. — Нормально.
— Ну, слава Богу! — Віка сперлася спиною на стіну і заходилася натягувати чоботи, поки чоловік вдягався біля дверей. — Ми так тобі вдячні, що ти з нами поговорила. І правильно, що не береш близько до серця. Не вартий він того.
Уляна не зрозуміла:
— Що не беру до серця? Судове засідання у мене було коротке, технічне. Я ще до магазину встигла заскочити, малій колготи купила. Все нормально.
— А-а. Так це не Степана твого корабель, значить? Ну, слава Богу!
— Який корабель? — нашорошила вуха Уляна.
— Ну цей, як його… «Бріарес».
— «Бріареос»? — саме так називалося судно, на якому пішов у рейс Степан.
— От-от. «Бріареос».
— А що з ним? — Уляна раптом відчула, як всередині щось зібралося і напнулося, мов струна.
— А ти не чула? — звели брови Віка. — Сомалійські пірати захопили. Увесь інтернет зранку гуде…
Світ хитнувся в очах Уляни і поплив кудись вгору, швидко втрачаючи різкість і фарби.
* * *
— Війну виграють ногами, — попередив учора комбат, і молоді дружно зареготали.
Степан Шагута подивився на їхні світлі якоюсь юнацькою свіжістю обличчя і навіть не посміхнувся. Бо знав, що комбат каже правду, а крім того знав, що більшість новачків не переживе й першого місяця в окопах. Молоді за якимось диявольським розкладом гинули частіше і безглуздіше за старих, нехай навіть і необстріляних. Немовби молодість викликала вогонь на себе, вирізняла з людського ландшафту і полегшувала завдання для смерті. А ті, що виживали, перетворювалися на сірі, під колір шинелі та землі на ній постаті, вицвілі й завітрені, зі згаслими очима, що вже не блищать, закликаючи кулю снайпера, а тільки вишукують ямку поглибше або кущик повище. На людей без віку і без Божої іскри. Таких, як він, Степан Шагута.
Степан нічим не вирізнявся з-поміж сіро-зеленої солдатської маси, і ретельно давив у собі залишки людських емоцій, намагаючись навіть не посміхатися — бо українська природна веселість не раз грала з ним злий жарт. Новий комсорг Пєньков дуже ревно ставився до жартів з приводу свого прізвища, а Степан якось не втримався від зваби назвати пеньок пеньком — тим більше, що вдачею комсорг цілком відповідав прізвищу. В результаті отримав собі справжнього ворога — комсорг чіплявся до кожного погляду, кожного слова, будь-що погрожував особливим відділом і явно намагався зжити Степана зі світу, не чекаючи, поки це зроблять німці. «Всі хохли — зрадники. Гітлера хлібом-сіллю зустрічали», — говорив він і дивився на Шагуту так, немовби особисто бачив, як той зустрічав фюрера.
Але війна й справді виграється чи програється ногами. І невдовзі усім випало в цьому переконатися. Дванадцять годин руху з короткими привалами, дванадцять годин, коли перед собою бачиш тільки стерті чоботи переднього бійця, а потім якось раптово вони перетворюються на хлястик шинелі, бо хлопець падає знесилений, і ти переступаєш через нього, як через сніп, і задні роблять так само — без жодного слова чи лайки, без жодної емоції, тому що весь світ перетворився зараз на ритмічний рух чобіт. Кажуть, що ззаду ідуть машини з продовольством та санітари, які підбирають непритомних. Найпередбачливіші перед тим, як впасти, роблять кілька кроків убік і вже там валяться без сил, щоб не бути розтоптаним колоною.
Вирушили вдосвіта, і кілька годин, поки вистачало сил підняти голову, Степан з подивом роззирався навкруги. Він, людина з пагірчастого, зарослого лісами Галицько-Подільського прикордоння, не міг впоратися зі здивуванням, ба навіть тривогою від неозорого простору навкруги. Сальські степи тяглися, немов Сахара з підручника географії — безмежні, безобрійні, бо сіре зимове небо зливалося із сірими пагорбами, а сірі пагорби у свою чергу — із сірою колоною солдат, яка губилася десь поміж них. Ані лісочка, ані балочки. Сніг тут збирався барханами, під дією невтомного вітру, залишаючи голу сіру землю на поталу морозові, і дивним було, що жива істота може вписатися у це макабричне поєднання простору і вітру. А втім, хто сказав, що солдат — це жива істота? Хіба що умовно жива, до першої атаки, до першого обстрілу.