Щораз, коли переформована частина вирушала на передову, більшість у ній становили мобілізовані — молоді й не дуже, уральці та куряни, узбеки й кавказці. У латаній-перелатаній формі, показово веселі чи задумливі, вони збуджено обговорювали незнайомі військові реалії, а потім слухняно лягали в землю, і на їхнє місце приходили такі самі — немовби у багатих надрах Росії окрім заліза, золота та діамантів був іще невичерпний запас людського м’яса. Українців серед новачків було небагато — дезертирство та неявка на призовні пункти, як казали пошепки, мала характер пошесті, особливо у прифронтовій смузі, на яку швидко перетворилася вся Україна.
Степан навіть не намагався познайомитися з поповненням, знаючи, що більшість тут тимчасово — до госпіталю, полону чи могили у якомусь випадковому окопчику чи вибалку. А ті, що залишаться, самі вкарбуються у пам’ять так, що потім не вирвеш — якоюсь особливістю, характерним словом, звичкою, і в другу чергу вже прізвищем чи іменем. Чоловіки взагалі не дуже охоче запитують, як кого звати, бо це на війні — не головне, а чоловіче життя так чи йнак складається з війни.
Полк поспішав назустріч кулям та снарядам, бо десь там оточили — вперше за два роки — велике угруповання німців. На Волзі, у Сталінграді зробили з німцями те, що було досі їхньою прерогативою — замкнули котел танковим проривом, і тепер піхоті належало завершити зроблене танками, а саме — затулити оточений кавалок степу стіною з власних тіл, лягти на землю, прикриваючись мертвими, закопатися в неї, неначе й самі стали мерцями, щоб перетворити на мерців тих, що прагнули вирватись із котла.
Саме тому, залишаючи на узбіччі знесилених та кволих, дивізія вперто повзла уперед і кожен бачив перед собою тільки зношені чоботи переднього, і кожен боровся зі звабою самому звалитися на землю без сил, сподіваючись на санітарні машини позаду. Бо якщо ці машини заблукають у хурделиці...
Увесь непотрібний вантаж — протигази, багнети, каски — давно викинуто, зараз на землю потайки летить потрібне — набої, гранати, лопатки, усе, що важить і тягне додолу. Залишається тільки особиста зброя, бо за неї — трибунал.
Але раптово невідь-звідки колоною котиться хвиля — вона зароджується десь посередині і йде в обидва боки, піднімаючи отупілі голови бійців, запалюючи їхні очі і примушуючи груди, які вже давно не здатні народити нічого окрім хрипкого віддиху, вичавлювати з себе геть інші звуки.
— Оно, диви!
— Братци!
— Бля!
Поперек ходу колони, не дуже високо над землею летить двоє птахів — хтозна, де вони взялися над цією мертвою землею з колоною живих мерців у шинелях. Хтозна, як вони називаються, але це живі і досить вгодовані істоти розміром, мабуть, із курку. Й від голоду, а чи то від здивування, колона раптом починає стріляти. Усі, хто в магазинах та підсумках залишив бодай кілька набоїв, піднімають свої гвинтівки та пістолети-кулемети вгору, і стріляють у безневинних птахів, немовби по «Юнкерсах», що заходять на атаку. Весь полк разом ошаленів, і за мить сотні стволів викидають у небо свинець — а може, не сотні, а тисячі, бо враження таке, що стріляє уся дивізія.
Повітря тремтить від куль, земля здригається від гуркоту, і голос командирів, які кричать: «Отставіть! Прєкратіть!» — та лаються добірним матом, розчиняється у пострілах, як цукор у гарячій воді, що замінює на війні чай.
Усі гамселять, мов несамовиті, аж поки один із птахів перечіпляється через власне крило і каменем падає донизу. За мить другий, поранений, починає знижуватися великими колами. Колона вибухає переможними вигуками, хтось, напевно, кидається підібрати здобич, та усе це відбувається десь попереду, і Степанові не видно подробиць.
Отримавши несподівану порцію емоцій, бійці оживають, спини вирівнюються, лайка, що на фронті є універсальним способом висловлення думок, довго іще ширяє над колоною сюди-туди. Іноді чується навіть сміх.
І на цьому підйомі полк долає останні кілометри до нічного привалу.
Так і є — машини з продовольством заблукали. Вечері не буде. Це — головна новина, яку приніс комсорг Пєньков. Він свіженький, бо їхав на підводі, а тому бадьорим голосом намагається компенсувати погану звістку: «Нічо! Нє впєрвой!» — але у відповідь ловить тільки розлючені погляди. Про хлопців, які впали від утоми і, певно, замерзли в степу, ніхто не згадує.