— А у нас как-то конєй побіло, то два дня мясом об’єдаліся, — замріяно зауважив сивий курянин Панчук. Сільська людина, він до коней ставився, як до рідні, але на війні як на війні — і коли відстали машини з продовольством, згадаєш усі гріхи, навіть невільні.
Голод — підла річ, він тисне на мозок так, що ні про що інше, окрім їжі, ти вже не здатен думати.
— Мой корєшок, — смачно затягнувшись махоркою, повів Мишко-одесит, — насобачілся автоколони на гоп-стоп брать.
— Як це? — запитав Василь.
Мишко пустив дим через носа, щоб зігрітися, і сплюнув на сніг.
— А отак. Як «юнкерси» налєтають на колону, всє шоферюги в кювєт. Ну тут он і начінал. Скачет в кузов і хапаєт, шо скраю. Потом в другую машину. Пока нємец долєтіт — двє-трі машини мог взять. Ми с нім добре жилі — і консєрви єлі, і масло, не говоря уже за хлєб. А одін раз, — Мишко замріяно зітхнув, — ікри схватіл. Наверноє, для генерала везли. То такой ікри, я вам скажу, даже в Одесє не єл.
— Тьфу ти, чорт какой! — Мурад обурився смачній розповіді.
— Ну а далі? — уточнив Василь.
— А далі, как всєгда, — Мишко цикнув зубом і жадібно затягнувся мікроскопічним недопалком, обпікаючи пальці і губи. — Одін раз нє успєл. Замєнжевался. Навєрноє, іщо ікри нашол, так там єго бомба і накрила. С машиной.
Степан мовчки підвівся. Не те, щоб його дратували розмови про їжу — це непереборне, але звичка до активних дій не полишала навіть тоді, коли надії на успіх не було. Ну що, скажіть, можна знайти у зимовому степу, пронизаному вітром та стоптаному тисячами чобіт? Але інстинкт твердив — треба йти, треба шукати. І Степан пішов у темряву, вдивляючись у ніч та обходячи купки солдат, що тулилися один до одного, намагаючись зберегти залишки фізичного та душевного тепла.
Він узяв трохи вліво, туди, де не було видно вогників від цигарок. Якщо вже й шукати чогось, то не там, де шукають інші. Гомін та сопіння людей віддалялися, але на зміну їм прийшло інше сопіння — десь у темряві стояли коні. Степан вирішив, що коні — добрий знак і пішов, орієнтуючись на форкання. І справді — невдовзі на тлі чорної ночі вималювалися ще чорніші постаті коней. Обережно, щоб не злякати, він підійшов ближче, погладив теплий круп найближчого до себе огиря, потім торкнувся гриви. Кінь хрупав чимсь із торби, підвішаної до морди. Степан відчув, як слина залила йому рота. Цей кінь їв щось — а якщо кінь їсть, то й людині є чим поживитися. Гладячи однією рукою кінську морду, він другою тихенько заліз до торби. Гарячий подих тварини обпік замерзлу руку, шерехаті губи шкрябнули шкіру. Кінь переступив з ноги на ногу, незадоволений втручанням у свій особистий процес.
— Тихо-тихо, — заспокоїв його Степан, поплескавши по морді, і в цей момент намацав у торбі кукурудзяні качани. Зачепивши пальцями, він витяг назовні один, потім другий. Кукурудза була сухою, але теплою від конячого подиху. Відлущивши кілька зерен, він вкинув їх до рота, і зуби одразу взялися гризти та чавити поживу, здійнявши в голові скрегіт, немовби від молотарки.
На смак та міцність кукурудза нагадувала грудки землі, але то була хоч якась їжа, і Степан дисципліновано відлущив ще пригорщу. Це нагадало дитинство, коли у спортових походах їх учили тримати в роті камінці, щоб не так хотілося пити. «Іще бракувало зуб зламати», — подумав Степан, однак не припинив чавити зерна, наповнюючи рот кашею зі слини та твердих уламків кукурудзи. Силоміць просунувши усе це в горло, нахилився і взяв пригорщу снігу, щоб запити. Потім заховав свою здобич за пазуху і ще раз поплескав по крупу пограбовану тварину. Нічого, їй вистачить.
Не можна сказати, що голод ущух, але оптимізму додалося, і навіть кров по жилах побігла активніше. Натхненний першим успіхом, Степан рушив далі.
Зовсім недалеко, за сніговою кучугурою він побачив відблиски багаття — там зібралися офіцери, для яких возами спеціально везли запас залізничних шпал на дрова. Офіцери щось їли з банок — певно, тушонку, що її завбачливі ординарці поклали разом зі шпалами. По колу ішла фляжка зі спиртом.
Тепло, хоч і далеке, притягувало до себе, немов магніт. Степан підтюпцем рушив уперед, обережно обходячи офіцерське вогнище з навітряного боку, того, куди були звернені усі спини. Трапляти в поле зору командного складу зайвий раз не хотілося. Очі хапали відблиски вогню між схилених спин. Тихо і сторожко Степан просувався уперед, аж поки ноги його не уперлися у щось тверде. Він нахилився і побачив, що це шпали — ті самі, які привезла підвода, запряжена пограбованими щойно кіньми. Степан взявся за деревину і спробував зрушити з місця — ні, занадто важко для одного. Він присів, мацаючи руками поперед себе, і раптом розрізнив невеликий уламок — з половину шпали, що лежав осторонь. Це вже цілком можна було подужати. Тим більше, що з торця стирчав костур, а за нього було так зручно взятися...