— Професоров в солдати не берут, — запевнив Панчук.
— Та ну. У нас в штабі капітан Мєлєнтьєв — доцент з Москви.
— Так то у нас! — Не здавався курянин. — А нємци своїх доцентов бережуть, бо в нємцев їх мало. Це у нас наука такая сильная, що професоров тисячі, а у них це товар поштучний.
— А я тоже мог плєнного взять, — раптом обізвався завжди тихий Коцюруба.
— Ти? — не повірив Мишко.
— Я. Під Харковом. Ми в контратаку йшли. Заскочив в траншею, там бліндаж, я ногою в двері — бац! Стоять троє фріців і щось мені кричать. Руки підняли.
— Ну а ти?
— Злякався я, — опустив очі Василь. — Ну з переляку натиснув на курок і поки всю обойму не скінчив... І от тепер думаю, може, вони здатися хотіли? Медаль би отримав.
— Пулю би отримав, — заспокоїв його Мишко. — Нємєц знаєш, якой подлий? У нас один так здався, а потім тянєт з кармана пістолет і комбата — раз, і всьо. Так шо не переживай. Будє тєбє іщо нємцев.
— А як не буде? — сумно запитав Василь. — Німеччина — оно яка маленька. Я на глобусі бачив. Німців, мабуть, там небагато.
А Степанові згадалося зовсім інше. Те, про що він не міг розповісти. Ті часи, коли він іще не був Шагутою, а був Святославом Ліщинським, і жив у Бережанах, не знаючи, що таке війна та голод. Як вчився у Львівському універститеті. Як одружився із найкращою у світі дівчиною — Софією і вона подарувала йому найкращу у світі донечку Марійку. І як все в одну мить розвалилося на друзки. Прийшли совіти, почалися арешти, потім втеча у село, потім цей клятий — а може благословенний обмін документами із Степаном, бо хтозна, чи довезли б його до пересилки, якби довідалися про те, що батько був сотником УНР. А так — демобілізований польський жовнєж, нічого особливого, максимум — заслання до якого-небудь Казахстану. Це роз’яснили товариші по етапу.
Саме так і сталося, щоправда табір довелося будувати власноруч на порожньому місці серед безкрайого степу, а потім у нього приймати вже наступні етапи. Проте Гітлер перейшов кордон, і всіх, кого могли, у серпні обмундирували — якщо можна назвати мундирами це страшне латане лахміття, в яке їх зодягли, — дали гвинтівки, і «марш-марш вперьод!». Жодного навчання, жодної теорії — командир все покаже. А що командир — він точно такий першачок, тільки з лейтенантськими кубарями. Дехто з призовників навіть стріляти до ладу не вмів. Добре, що Святослав-Степан виріс у родині військового, тому інтуїтивно розумів, що до чого, кого треба слухати, кому коритися і що робити. Бо інакше не дожив би навіть до цього, тисяча дев’ятсот сорок третього від народження Христа і двадцять шостого від власного народження року.
На війні все не так, як у цивільному житті, тому військові родини — зовсім інші. Там дітей привчають з одного боку коритися, а з іншого — думати власною головою, щоб підкорення не перетворювалося на солдафонство. Саме ця звичка — думати власною головою — і рятувала Святослава-Степана у перших маршах та боях. Саме через неї він точно розраховував сухий пайок, щоб не з’їсти все у перший день. Саме завдяки їй засвоїв непросту науку військового життя, яке дарує сюрпризи у найнесподіваніші моменти. Взяти, наприклад, шинелю. Статут забороняє знімати її на передовій, і ті, хто сліпо виконували це правило, лягаючи восени спати на вогку землю, зранку примерзали так, що відірвати можна було тільки з приполою чи навіть із половиною шинелі. Коли ж ти у порушення правил її знімав, підкладав половину під себе, а другою накривався, то зранку підкопував багнетом примерзлий ґрунт, потім бац-бац об камінь, і шинель цілу та майже чисту можна надягати на плечі. Те саме з лопатами, які на передовій завжди в дефіциті. Дуже швидко Степан зрозумів, що лопата — це життя. Хто має лопату, одразу копає собі шанець, а хто не має — лежить на землі під кулями, чекаючи на свою чергу загинути або отримати інструмент. Саме тому він завжди намагався першим схопити лопату — поки молоді сумнівалися, а чи не доведеться бува більше працювати тим, хто має знаряддя. Бо війна — це не просто робота, а робота зі збереження власного життя.
Звісно, те, чого вчив у дитинстві батько, і те, що діялося у Червоній Армії, важко було навіть порівняти. Бо батько у страшному сні не міг побачити, що перед атакою комуністів будуть ставити позад лави, щоб вони стріляли у тих, хто затримується або залягає під вогнем. Він уявити собі не міг особливих відділів, які спеціалізувалися на розстрілах солдатів власного війська. Степан один раз бачив, як це відбувалося — побитого, ледь живого хлопця, провина якого полягала у тому, що він не застрелив товариша, який перебіг до німців, тягли попід руки до дерева. Босі ноги волочилися по землі, рот відкрився у німому крикові, бо всі звуки з легенів вже вибили на попередньому слідстві. Його прив’язали до дерева, зачитали вирок і за командою «Вогонь!» троє солдат, що їх насправді не відрізнити було від засудженого — таких само худих, лисих та вухатих — вистрелили з гвинтівок. Вони пожаліли свого товариша, тому стріляли невлучно, кулі потрапили у ноги та плече, викликавши у прив’язаного гортанний нелюдський крик.