Лави здригнулися від цього крику, поки капітан-особіст дострелив бідака зі свого пістолета, а потім дав по мордам виконавцям вироку, попередивши, що наступного разу вони поміняються місцями із засудженим.
І Святослав-Степан зрозумів, що іноді влучний постріл може стати проявом гуманізму.
Він слухняно ішов у наступ, коли гнали, тупо стріляв кудись уперед, тому що командири попереджали — у кого залишаться патрони, той саботажник. Але сам поки не вбив жодної людини — він не називав їх ворогами, бо в глибині душі розумів, що за інших обставин міг би опинитися по інший бік фронту. Проте якщо вже потрапив сюди — треба змиритися.
Святослав-Степан не вірив німецьким листівкам, які обіцяли перебіжчикам добру їжу і теплий прийом, хоча насправді йому пощастило, і частини, в яких воював, жодного разу не потрапляли в оточення. Але оточення — це одне, а ініціативний перехід на сторону супротивника — зовсім інше, це зрада, і не якихось там комуністичних ідей, бо німці — такі точно соціалісти, а зрада своїх товаришів, з якими ділиш пайку махорки, шматочок тепла і кавалок душі.
Степан Шагута став справжнім солдатом. Він не ліз у герої, і водночас не ховався за спинами. Розумів, що має зберігати своє життя для того, щоб битися з ворогом — і тому що десь там, за лінією фронту чекають на нього Софія — найкраща у світі жінка та Марійка — найкраща у світі донечка. Розумів, що має вижити, але не ціною життя ближнього.
Розумів, що у будь-який момент може наразитися на кулю, міну, снаряд, багнет, бомбу чи інший людський винахід, створений для знищення собі подібних — або опинитися прив’язаним до дерева перед трьома солдатами та особістом — якщо бодай з кимсь поділиться своїми думками та спогадами. Тим більше, що пильний комсорг Пєньков прискіпливо приглядався до кожного руху «зрадника-хохла» і, здається, ладен був залізти в голову, під черепну коробку, щоб викрити там потенційного ворога.
Ні, Святослав Ліщинський залишився десь далеко на рідному Тернопіллі, а тут і тепер був тільки Степан Шагута, мовчазний, хазяйновитий, непримітний і надійний вояк. А може, й не існувало ніякого Святослава Ліщинського — гімназиста, студента, нареченого? Може, Софія і Марічка — це лише виплід фантазії, який покликаний зберегти людську подобу в одній з тисяч мовчазних худобин, що їх женуть степом? Може, вони вигадані лише задля того, щоб з’явився сенс виживання у цьому кривавому котлі?
— Чуєш, каже, гола людина у темряві світиться? — вивів Степана з роздумів голос Василя Коцюруби, сина «ворога народу».
— Ну а ти шо?
— А я кажу, давайте перевіримо. Знімаю шинелю і показую. Світиться? Він каже: ні. Я: ну от. А він знаєш, що?
— Шо? — спитав заінтригований Мишко–одесит.
— Каже, ти, боєць, сильно вумний, сперечаєшся з командиром. Сказано тобі: світиться, значить що треба казати?
— Так точно, свєтітца! — зареготав Мишко.
Василь зрадів:
— От-от. Я так і сказав: так точно, світиться. Він побурчав і пішов. А я досушив одяг і тоді вдягнувся. Бо не будеш же в мокрому ходити.
Степан Шагута потягнувся і сказав:
— Давайте спати. Розмовами ситий не будеш.
— А спанням шо, будєш? — уточнив Мишко, але це вже виключно для підтримання свого одеського авторитету.
Почали вмощуватися колом біля багаття, яке обіцяло дарувати тепло від просмоленої деревини ще кілька годин.
І тільки тепер, поклавши попід голову речовий мішок, а зігнутими ногами впершись у мішок Василя, Степан Шагута зметикував, що сьогодні — 6 січня. А значить — Святвечір. Вечір, коли у рідних Бережанах приймають колядників та їдять кутю, бажають найкращого близьким та моляться Богу за далеких. А тут у нього качан кукурудзи з кінської торби замість куті та Віфлеємський вогонь із краденої командирської шпали.
Здається, новонародженому Спасителю у яслах все-таки відміряно було трохи більше.
— Нова радість встала, якой не бувало… — проспівав Степан подумки, і не встигнувши закінчити фрази, заснув глибоким сном.
Ранок почався з незрозумілої метушні. Хтось кричав, сюди-туди снували офіцери, у досвітніх сутінках перечіпаючись об тіла бійців.
Степан відкрив очі, сів на землі і приклав руки до згаслого багаття. Земля, здавалося, іще зберігала тепло вчорашнього вогню.