Поруч підвівся Мишко-одесит, Василь, відвернувшись від вітру, дзюрив на сніг, залишаючи у цьому степу свій біологічний слід. Мурад, що зранку, користуючись темрявою, тайкома творив свій намаз, злякано озирався — чи не він бува став причиною переполоху?
— Шо за кіпіш? — гукнув Мишко вістового, що пробігав поруч.
— Та комсорга убілі, — охоче поділився новиною той.
— Пєнькова?
— Ну а каво? Ночью какая-то сука штиком заколола. В горло.
— Нічо сєбє! Діверсанти?
— Та какоє там! Наш. Іщут єво. — Вістовий махнув рукою і побіг далі.
Запанувала тиша. Степан здивовано підвів голову від багаття.
Мишко мовчки дивився на нього. І Василь дивився. Навіть Мурад з Панчуком не зводили очей зі Степана.
— Ви чого? — запитав Шагута.
— Нічого, — знизав плечем одесит. — Всьо нормально. Да, хлопци?
Степан роззирнувся навкруги і знову зустрів очі, що дивилися на нього зусібіч. Ситуація ставала небезпечною — попри темряву сусіди могли звернути увагу на дивну зосередженість бійців третьої роти. І Мишко першим зрозумів це:
— Кому стоім? Давай, собірайся! Говорят, что машини прішлі, жрать дадут.
Звістка про їжу моментально вивела всіх зі ступору і бійці повернулися до своїх справ — поправляли амуніцію, випорожнялися на сніг. Взявся до цього і Степан, однак раз по раз він продовжував ловити на собі погляди товаришів — допитливі, уважні, проте мовчазні. Намагаючись не реагувати на них, Степан обтрусив шинель, поправив пасок, підтягнув лямки мішка.
— Становісь! — долетів з темряви голос командира.
Неспіхом бійці потюпали на звук команди. Поруч із Степаном опинився таджик Мурад. Він притулився до Степанового плеча і раптом сказав.
— Ти не бойся, ми нікому нє скажем, што ти вчєра ночью уходіл. Скажем, спал всю ночь.
Степан зупинився. Панчук, який ішов з іншого боку і, певно, чув розмову, кивнув ствердно — не скажемо.
— Пєньков плохой чєловєк бил. Совсєм плохой, — сказав Мурад і пішов вперед, зливаючись із досвітнім сірим степом, розчиняючись у ньому, так само, як і тисячі постатей у шинелях, яких зібрано тут, щоб убити.
Вітер стишився, сніг вщухав. Настало Різдво 1943 року.
* * *
Що треба робити, якщо людина зникла або ви отримали відомості про вчинення проти неї протиправних дій? Відповідь на це вам дасть будь-який другокурсник юрфаку. Ідете до міліції, складаєте заяву, реєструєте…
Ну а якщо це відбулося у Аденській затоці? Тій самій, що через Баб-ель-Мандебську протоку з’єднується з Червоним морем, яке так полюбляють українські дайвери, а іншим своїм боком виходить на Сомалійський півострів, який ще називають Африканським рогом.
Щойно Уляна розповідала Черешеньці, як шукати зниклого чоловіка, і от тепер вже сама годинами сиділа, втупившись у мапи та довідники, немовби готувалася до іспиту з географії. Суецький канал, Червоне море, Аденська затока, Сомалі… Невже не можна було поплисти якось інакше? Невже судновласники не знали, що там пірати?
Знайшовши підтвердження у новинах, що судно «Бріареос» захоплене в полон сомалійськими піратами, Уляна відчула розпач — стан душі, не характерний для юристів, а тим більше для неї, загартованої життям по саме нікуди. Такого розпачу не було навіть шість років тому, коли вийшла з жіночої консультації з результатами УЗД в руках та шеститижневою вагітністю під серцем. Бо тоді вперед штовхала фізіологія і дитина, що розвивалася всередині, ні про що не запитуючи та не попереджаючи. А тепер? Куди бігти? Кого питати?
Інтернет пістрявів повідомленнями про «Фаїну» з танками та українським екіпажем на борту, яку нещодавно викупили з полону за божевільні гроші, про «Аріану», що її звільнили два роки тому, цитував прес-конференції родин з приводу звільнення та бездіяльності державних органів. Але жодна публікація, жодне інтерв’ю не давало відповіді на головне запитання: що робити, якщо людина опинилася десь там, у полоні мешканців невизнаної країни Пунтленд на Сомалійському півострові, які взяли собі за звичку нападати на мирні кораблі та брати у заручники їхні команди?
Однак врешті Уляна нагримала сама на себе. Що це за манси? До чого тут Баб-ель-Мандебська затока та особливості постколоніального державотворення колишнього Італійського Сомалі, в яких навіть ООН не може розібратися? Так можна втикати до безкінечності.
Ти, врешті-решт, юрист чи лайно собаче? Врешті-решт!
Колись з Ларундою вони домовилися замість матюків по можливості вживати якісь евфемізми, бо по-перше, клієнти лякаються, а, по-друге, — все-таки дівчата. Це виявилося не так просто, враховуючи емоційне навантаження, що вивільняє нецензурна лексика. Багато слів та виразів спробували без успіху, але оце саме «врешті-решт» несподівано прижилося. Воно чудово заміняло усі матерні вигуки, які покликані висловити емоцію, а не охарактеризувати людину. Воно злітало з губ само собою, не зачіпаючись, і розставляло емоційні акценти.