Розвідник призначив зустріч біля пам’ятника Сковороді на Подолі. Уляна оцінила цей його вибір, коли стала посеред гранітного майданчика, присипаного легким снігом. Тут вона відчула себе тополею посеред степу, яку видно зусібіч — навкруги простиралася Контрактова площа, люди тулилися на віддалі від пам’ятника, саме там були доріжки й лавочки, а тут лише Григорій Савович з бурсацьким мішком за плечима та вона, Уляна, з сумочкою та телефоном. І щойно відчула всю свою самотність, телефон задзвенів. Номер не визначався. Мабуть, розвідник її вже шукає.
— Уляна? — почувся з телефону голос, і раптом у неї заслабли ноги, так що мало не впала на коліна перед пам’ятником. Тому що це був голос Степана.
— Степан?
— Драстуй. Як ти?
Вона схопила телефон обома руками і стисла так, неначе хотіла негайно видобути звідти цього чоловіка, ухопивши цей голос, як рятувальний кінець.
— Ти де? Що з тобою? Живий? Де вас тримають?
— Пробач, — сказав він. — Нам забороняють говорити іншими мовами. Тільки англійською. Щоб розуміли. Ду ю спік інгліш?
— Єс, — сказала вона, зробила кілька кроків і бухнулася на низький парапет попід фігурою Сковороди. Григорій Савич подивився на це поблажливо, як і годиться вічному спудею.
Вона розуміла англійську не аж так, але цього виявилося достатньо для того, щоб сприйняти головну інформацію — що він живий і здоровий, що їх привели до якогось порту, але не кажуть, до якого, що запаси на судні є, що телефон залишили один на всіх, тому він не може дзвонити часто. Що найстрашніше позаду і можна не турбуватися. Якось воно буде.
Уляна тільки повторювала: «Єс, єс», — неначе папуга, ковтаючи сльози, щоб не налякати Степана своїми емоціями. А в голові крутилося: «Він живий! Він живий!».
— Цілую, — сказав він наостанок українською. — Люблю.
— Єс, — автоматично сказала вона. — І я тебе цілую.
З’єднання розірвалося.
Уляна сиділа на парапеті, просто на снігу, і не могла прийти до тями. Перед очима все пливло та коливалося. Він! Живий! Сказав, що любить! А вона? Тільки «єс» і «єс». Замість повідомити, що зв’язалася з компанією в Одесі, що вони контактували з судновласником, що ті вживають заходів… Замість ділової інформації тільки ідіотське «єс»…
— Пробачте, ви Уляна Балановська? — почулося звідкілясь згори.
Уляна навела різкість. Поруч стояв опецькуватий невисокий чоловік у шапці та сірому пальті.
— Так, я, — невпевнено сказала вона голосом, яким розмовляють з парковими залицяльниками. — А що?
— Я — Микола Пилипович, — відрекомендувався той. — Ми з вами домовлялися про зустріч.
Почувши ці слова, Уляна підхопилася з парапету, немов ошпарена. Боже, яка ідіотка! Це ж він, розвідник, з яким призначено зустріч. «А що, а що…», — подумки перекривила вона себе.
— Ой, пробачте, я тут по телефону…
— Щось трапилося? — турботливо запитав він, схиливши голову на бік, як породистий собака.
— Трапилося, — зізналася Уляна. — Він оце подзвонив.
— Ваш чоловік? — уточнив розвідник.
Уляна дещо розгубилася від таких слів, але потім кивнула. Врешті-решт з точки зору синтаксису це формулювання було правильним. Українська мова немовби навмисне пристосована до подібних випадків, бо «чоловік» у ній — це не обов’язково той, з ким ти одружена, це може бути просто ознака статевої приналежності. А «мій» у такому випадку — ознака приналежності фізичної. І якщо він саме їй подзвонив з полону, значить все так і є.
— Розкажіть, — звелів Микола Пилипович.
І вона, як могла, своїми словами, переповіла все почуте — і про невідомий порт, і про один телефон, і про англійську мову. Він кивав, немовби підтверджуючи, що все так і є. Немовби знав правду з інших джерел. Втім, так воно могло і бути — бо ж розвідка є розвідкою.
— Ходімо до кав’ярні. Тут недалеко є тихе місце.
Він повів її до гурманської «Кафи», яка окрім сотні різновидів кави мала ще зал у підвалі, переважно порожній та цілком придатний для таємної розмови. Всередині ґречно допоміг Уляні зняти пальто, потім роздягнувся сам, виявивши під сірим непримітним пальтом такий самий сірий непримітний костюм з синьою краваткою, а під шапкою — лисину «під Шевченка», теж досить типову для українських чоловіків. І тільки вмостившись за столиком та обравши собі та супутниці каву з грубезного меню, звелів:
— Розповідайте.
І вона почала розповідати — не від самого початку, звісно, але з того моменту, як провела Степана на літак у Борисполі. Як допомагала йому з контрактом до того, як потім обмінювалася мейлами, і як все було добре, аж поки прочитала страшну новину. І як її грубо відшили у МЗС та ввічливо — в інших інстанціях.