Вони визирнули і оглянули місцевість.
— Ну, доповідай, що бачиш.
— Загорожі бачу з колючого дроту — шпанішерайтер. Бачу, же сектори кулеметного обстрілу позицій праворуч і ліворуч перетинаються з нашим. Бачу, же наш передовий рів вирито погано, що він без загорожі і не готовий до оборони.
— А що він прострілюється з нашого боку, бачиш?
Хлопець кивнув.
— Чому так, знаєш? — Степан витримав паузу і, не отримавши відповіді, задоволено гмукнув. — А кажеш, двадцять тисяч…
— От я і прийшов сюди, щоб навчитися, — вперто заявив Зеновій. — Ви мені розкажете, а я — іншим.
— Виходить, ти теж хочеш бути ройовим і вчити ці двадцять, чи скільки там тисяч?
— То правда. Для того і пішов був у військо.
Щось у цій впертості викликало симпатію. «Жаль буде, якщо його вб’ють», — раптом подумав Степан і швидко відігнав цю думку. Він боявся прив’язуватися до людей у цій м’ясорубці, щоб відчуття втрати не ставало надто болісним.
— Передня траншея — це не лінія оборони, а пастка. Вона меншої глибини і з великим переднім насипом. Коли ворог її візьме, він зупиниться і одразу ж буде під нашим вогнем і не зможе навіть втекти через той насип. А наступати ми йому теж не дамо. Зрозуміло?
Хлопчина замислився.
— А росіяни хіба’с того підступу не знают?
Тут уже почухав потилицю Степан.
— Якщо чесно... я цього не розумію. Щораз їм роблять таку пастку, і щораз вони у неї потрапляють. Кажуть, це через те, що у них весь час в атаку кидають новобранців. Але ж тоді виходить, що новобранців вони зовсім не вчать, навіть шість місяців...
Артпідготовка з того боку була короткою і нещільною — чи то снаряди заощаджували, чи сподівалися, що супротивник не надто міцно окопався. Степан заплющив очі, притулившись усім тілом до бруствера — як завжди робив під час обстрілів. Бо що його видивлятися — своєї смерті все одно не побачиш, вона приходить зненацька.
І щойно розриви пересунулися в тил, почулося:
— Файнд ґрайфт ан!
Одразу ж плече струснула рука молодого напарника.
— Совіти йдуть.
Степан розплющив очі й роззирнувся. Перше, що побачив — величезні, вирячені чи то з переляку, чи від збудження очі Зеновія. Потім сконцентрувався на звуках, і на тлі артилерійської канонади почув виразне гуркотіння. Здається, найгірші очікування справджувалися. Цього разу все серйозно.
Стрільці обережно висували голови з окопу. Танки сунули у напрямку невеликого гаю на правому фланзі. У полі зору вдалося нарахувати десяток гусеничних потвор, більшість з яких становили легко впізнавані за силуетом Т-34. Ближче до гаю повільно пересувалися також два важких КВ, 76-міліметрові гармати яких огризалися цілими снопами вогню. Скидалося на те, що головну силу цього удару доведеться відчути сусідам.
За кілька хвилин з-поза дерев обізвалися протипанцерні гармати. Артилеристи вдало вибрали позицію, їхній вогонь з флангу відсікав противника від основного напрямку атаки. Головним машинам довелося змінити курс і почати перестрілку з гарматами, але ар’єргардна п’ятірка, побачивши ускладнення, різко взяла праворуч. І цим маневром вже виходила прямісінько на позиції їхньої шиценкампанії.
Степан опустився в окоп і зосереджено оглянув боєзапас. У цей момент зі з’єднувального ходу з’явився Влодарчик.
— Відзіш?
— Аякже.
— Тшимай, — він поклав поверх набоїв оранжеравх — сигнальний факел для авіації.
— Самольоти? І що вони проти панцерів?
— Маш міни.
— Дякую, що нагадав.
Влодарчек зник, не зреагувавши на скепсис, а напарник стурбовано подивився на старшого:
— Що маємо робити?
— А як вас там навчали? Міни ставити. Вмієш?
— Т-так, — цокнув зубами той.
— Зрозуміло. Давай сюди.
Зенек взявся до справи, ледь стримуючи дрижаки.
— Стань біля кулемета і гукни, якщо будуть близько.
Степан виліз з окопу, підхопив під пахви дві залізні бляшанки і, низько зігнувшись, рвонув наперед, сподіваючись, що ворог не бачить його маневру. Біля дротяної загорожі впав і лежачи взявся за роботу. Для того, щоб вдавити у землю і загорнути багном дві тарілки, знадобилося кілька хвилин. Найгірше далося закладання запалів-ціґцюндерів — руки тремтіли і були слизькими від бруду. Але врешті-решт вдалося впоратися і навіть розмотати неслухняними пальцями довгі дроти, що керували запалами. Готово. Насип передньої, фальшивої траншеї, заважав зорієнтуватися, і Степан обернувся, щоб запитати в напарника, чи далеко ворог, однак не побачив його каски над бруствером.